Річка біжить до моря,
а туман — навпаки:
сірою стрічкою вгору,
ніби шукає джерело,
яке ще не назвали.
Вода знає свій закон.
Туман — свій:
він не сперечається з течією,
він просто не слухає її,
і берег стає м’якшим від цієї впертості.
Під ним каміння мокне без звуку,
риба тримається глибше,
а повітря густішає,
ніби хтось повільно
перегортає сторінку світанку.
Тінь від туману не падає вниз —
вона розчиняється в собі,
і в цій розчиненості
є сила, яку не виміряти
ні вітром, ні годинами.
Можливо, і в нас є такий рух —
проти звичного напряму,
тихий, сірий, упертий,
що веде до місця,
де ще можна почати дихати інакше.
26.08.26
Автор: caligenija