Над ніччю проходить невидима вісь,
і зорі на ній не тримаються — слухають.
Тінь відділяється від мене
та йде попереду, знаючи напрям.
Десь за обрієм грім перемірює небо,
не падає — тільки міняє відстань.
У кожному спалаху є давня потреба
назвати те, що не витримує назви.
Я входжу в темряву не як у порожнечу —
вона має пульс, мов глибока земля.
Її мовчання торкається плечей,
і всередині рушає те, що спало.
Тінь не ховає обличчя від світу,
вона береже його справжній контур.
Коли я втрачаю себе у світлі,
вона повертає мені незгаслий рух.
А на світанку, ще до першого кольору,
вісь поволі зміщується в крові.
Я виходжу з ночі не сильнішою —
а чеснішою перед силами, що ведуть.
Автор: caligenija