Печера живе без світла —
вона тримає повітря,
де час іде повільніше,
ніж у серці людини.
На стіні — біла сіль,
ніби забутий сніг,
що не тане,
а тягнеться вгору,
до місця, якого не видно.
Хтось каже: це просто камінь.
Але кристал знає інше —
в ньому живе тяга,
як у корені до води,
лише без кори й без листя.
Тут немає вітру,
щоб підказати дорогу.
Лиш напруга між темрявою
і каплею, що ще не впала —
і сіль росте сама,
створюючи красу кристалів.
Якщо торкнутися —
пальці відчують холод,
в якому застигла терпимість.
Не терпіння людське,
а земне: роки, що накопичують.
Можливо, і в нас є така сіль —
невидима, під шкірою,
що знає напрям,
коли розум ще мовчить,
а світ не дає жодної мапи.
22.08.26
Автор: caligenija