Я бачу, як ранок не торкається землі —
він ще тримається на відстані,
мов думка, яку не поспішили озвучити.
Дорога розходиться тут не вліво чи вправо,
а в глибину і вгору одночасно,
і я стою так, ніби час ще не вирішив,
куди мене віднести.
Тиша — не відсутність звуку.
Це коли вітер перестає говорити
і чекає, чи зрушиш ти першим.
Я спостерігаю:
Колись я думала: життя — це ряд кроків.
Тепер бачу інакше —
це пауза між кроками,
де вирішується, чи взагалі йти далі,
чи залишитись дослухатися.
І коли нарешті рухаюсь,
це вже не «назад» і не «вперед»,
а відповідь на питання,
якого ніхто не ставив вголос.
07.07.26
Автор: caligenija