Вода не питає дозволу у каменю:
вона знаходить щілину
і йде вгору —
проти ваги,
проти логіки схилу,
ніби пам'ять підземного дощу
вирішила повернутись на світ.
Джерело не поспішає.
Воно б'є рівно —
не сильніше, ніж треба,
щоб пробитись.
І в цьому рівному ударі
більше сили,
ніж у грозі.
Мох навколо зелений,
навіть коли сніг ще лежить вище.
Тепло виходить не з сонця —
з глибини,
де камінь тисне на камінь
і народжується тиша.
Ти прикладаєш долоню —
і вода холодна зверху,
але знизу несе
щось старше за холод:
рух, який не зупинявся
тисячі років.
Джерело не розповідає,
звідки воно.
Воно просто є —
як думка,
що прийшла без запиту
і залишилась,
бо їй тут місце.
Напийся — і відчуваєш:
вгору можна йти не лише поглядом.
Під землею
тримається напрям,
який іноді пробивається
крізь усе,
що заважає —
і стає видимим,
як слово,
народжене з тиші.
02.09.26
Автор: caligenija