Річка гнеться в мох, як думка в тілі,
не шукає прямої дороги днів.
Кожен вигин питає: «Куди підеш далі?»
і вода відповідає без слів.
Світло ковзає по камені мокрому,
ніби нитка між кронами клена.
У собі — лабіринт, але шлях у ньому
починається з руху, починається з тебе.
Зроби крок — і туман відійде від берега,
другий — і стежка відкриє свій бік.
Сенс не в тому, щоб стіни ламати одразу —
сенс у русі, що творить твій світ.
Вітер шепоче між кленами тихо:
«Не оглядайся — річка тече вперед».
Лабіринт був лише тінню страху,
а життя — це падіння і взлет.
09.08.26
Автор: caligenija