Роса не зна куди поверне шлях —
вона лягає тихо на листок.
А ти стоїш між двох зелених брам,
де вітер шепче: вибери свій крок.
Не той, що манить блиском у кінці,
не той, що кличе пам’яттю назад —
а той, де серце чує в глибині
коріння, що росте, мов тихий сад.
Розвилки постають з невирішених «як»,
з роздвоєнь, що бояться руху й тіні.
Зруйнуй їх вмить, одним живим «ось так» —
і стежка стане світлом на долині.
Ідеш — й роса слідкує за тобою,
не як сльоза, а як жива вода.
І кожен крок — розмова між собою,
і відповідь: я тут, і це моя хода.
23.08.26
Автор: caligenija