Під чорним мохом спить прозорий поріг,
де коріння слухає рух каменю.
Там вітер ходить без крил
і знає імена невидимих рік.
Він кличе мене в глибину —
не голосом, а зміною ґрунту,
ледь помітним тремтінням землі,
слідом, що не веде ні назад, ні вперед.
У темряви є своя ніжність:
вона не питає, ким я була,
тільки тримає долонями коренів
те, що в мені ще не стало словом.
Та десь над листям, за межами зору,
світло торкається кори.
Не наказує — лише залишає знак,
ніби двері, відчинені в невідому пору.
Я можу лишитися насінням у сні,
зберегти цілу силу в холодній землі.
А можу підняти крізь тріщини тиші
тонку зелену відповідь весні.
І коріння, не втрачаючи глибини,
повертає мене до світла.
Бо вибір — не втеча від темряви,
а пам’ять про те, заради чого ми зросли.
Автор: caligenija