Під шкірою ходить невидимий дзвін,
Не просить ні свідків, ні гучних причин.
Він знає: я довго жила навмання,
Та серце не втратило власного дня.
Я вчилась мовчати, щоб стати міцніше,
Ховати тривогу в долонях ще глибше.
Та страх — не фортеця, а тільки слід,
Що тане, коли називаєш свій вид.
І голос озвався не словом — теплом,
Весь світ відчинився у грудях немов.
Не треба ставати чужою собі,
Щоб світ не побачив розлому в тобі.
Тепер я іду крізь незнаний поріг,
Несучи не маску, а свій оберіг.
Хто чує себе — той знайде висоту:
Не там, де не падав, — де ставив мету.
Автор: caligenija