На мості над водою ніби хтось зупинився. Просто в повітрі з’явилася пауза, якої не було секунду тому: крок, що не дійшов до дошок, дихання, яке затрималося між двома берегами.
Сцена зустрічі для мене рідко починається зі слів. Спочатку — відстань між двома фігурами: скільки кроків лишилося, чи видно обличчя, чи один уже знає про іншого більше, ніж той готовий показати. Я записую це в зошиті олівцем — легким, щоб можна було стерти, якщо напруга зміниться. Інколи стираю тричі, поки не залишається один жест: рука на перилах, погляд у бік, куди туман ще не піднявся.
Зустрічі, це межа, де два світи на мить дивляться одне на одного без пояснень.
Є дрібниця, яку я тримаю в голові, коли пишу таку сцену: одна сенсорна деталь на абзац. Не п’ять запахів одразу — один. Мох на камені. Тепло свічки, яку ще не запалили в тексті. Холод металу на перилах. Коли друга деталь приходить — напруга вже тримає, і можна дозволити другому голосу з’явитися не як репліку, а як рух: сукно торкається дошок, крок нарешті доходить до кінця.
Буває, сцена відмовляється з’являтися, доки не знайде точне ім’я. Не красиве — потрібне. Ім’я, яке не пояснює героя, а відкриває щілину: чого він боїться втратити, якщо зробить ще один крок. Тоді зустріч перестає бути зустріччю двох людей — стає зустріччю двох траєкторій, що торкаються в одній точці й розходяться, залишаючи після себе тишу, яку хочеться перечитати.