Спочатку не було діалогу — був запах. Вологий мох на камені, трохи диму від свічки, яку я ще не запалила в тексті, і відчуття, що хтось уже стоїть у кімнаті, хоча сторінка порожня. Сцена зустрічі народжується не з «хто сказав що», а з того, що тіло читача встигає побачити раніше за розум.
Я часто починаю з руху, який не пояснюється одразу: сукно, що торкається порога, крок, який затримується на пів секунди довше, ніж треба для ввічливості. У книзі «Завіса Срібного Туману» зустрічі не декорація — вони межа, де два світи на секунду дивляться один на одного без перекладу. Якщо цю межу написати гучно, вона зламається. Якщо пошепки — починає дихати.
Є технічна дрібниця, яку я тримаю в голові: одна сенсорна деталь на абзац. Не п’ять запахів і три кольори в одному реченні — один. Потім другий, коли напруга вже тримає. Так читач не захлинується красою і встигає відчути присутність іншого — навіть якщо «інший» поки лише тінь у тумані.
Інколи сцена зустрічі відмовляється з’являтися, поки не знайде правильне ім’я. Не красиве — точне. Ім’я, яке не пояснює героя, а відкриває щілину: звідки він прийшов, чого боїться втратити. Тоді діалог стає не обміном фраз, а двома траєкторіями, що торкаються в одній точці — і розходяться, залишаючи після себе тишу, яку хочеться перечитати.
Можливо, найчесніша зустріч у легенді — та, після якої ніхто не виграє суперечку. Лише обидва виходять зміненими на один крок: ближче до себе або далі від ілюзії, що світ можна тримати без дотику.