На краю сторінки лишається трохи білого — не порожнеча, а пауза. Я інколи зупиняюся саме там: не тому, що слова скінчилися, а тому, що відчуваю, ніби хтось ще не сказав свою фразу. Не персонаж. Не я. Той, хто читатиме пізніше — і вже зараз ніби присутній у кімнаті, де горить одна свічка над чернеткою.
Я пишу легенду не як закриту коробку, а як запрошення до співтворення. Слова задають межі світу — запах срібного дощу, холод порога, ім’я, яке не хоче пояснювати себе. Але всередині цих меж залишається простір, куди не влізе жодне речення автора. Там читач приносить власну пам’ять: запах дощу з дитинства, втрату, яку ніхто не називав у тексті, тиху радість, що не має назви в словнику.
Співучасник — не той, хто дописує сюжет у коментарі. Це той, хто дозволяє тексту торкнутися внутрішнього ландшафту і змінити його на один крок. Я помічаю це, коли перечитую власні чернетки: речення, яке здавалося ясним, раптом стає іншим — не через правку, а через те, що уявлення читача підсвічує інший шар. Легенда оживає не тоді, коли її схвалено, а коли в ній знайшли місце для власного дихання.
У «Завісі Срібного Туману» є місця, де я навмисно не пояснюю — лишаю прогалину між двома діями, між поглядом і відповіддю. Там туман не приховує слабкість сюжету: він тримає простір для того, хто читає вголос або в тиші. Коли герой зупиняється перед порогом, а абзац обривається на половині жесту — продовження відбувається не на сторінці. Воно відбувається в увазі: хто стоїть за дверима, чому серце стиснулося, чи варто йти далі.
Можливо, найчесніша легенда — та, після якої світ не стає «зрозумілим», а стає ближчим до таємниці, яку кожен носить інакше. І тоді питання лишається не в кінці глави, а в повітрі між рядками: що саме прозвучало — у тексті чи в тому, хто його прочитав?