1746 року в османській дельті Дунаю з’явився Посад Липованське. Сюди дійшли старообрядці, які не прийняли реформу патріарха Никона, і пізніше — козаки-некрасівці після поразки повстання Кіндрата Булавіна. Земля належала султанові; болото ніхто не боронив як ріллю. 1762-го поселення дістало статус міста. Назву Вилкове взяли від місця: тут Дунай розходиться рукавами, ніби вилами.
Єрики Вилкового і церква-корабель
Липовани не знайшли готову сушу — вони її намостили. З мулу дна робили цеглу-лампач і піднімали двори над водою. Одна з версій прізвиська якраз від цього: румунське «li pava» — «вони мостять». Вулицями стали єрики завширшки метр-два. Ними й досі ходять човни зі смоляним бортом, високо піднятим носом і кормою: у гирлі, де річка б’ється об море, хвиля б’є коротше й зліше, ніж у відкритій воді. Весло тут — бабайка, довга жердина. Нею відштовхуються від дна, стоячи. Білгородський канал веде в стару частину міста; частина єриків обміліла й засипана, але сітка лишилася: перекрий один — замулить сусідні.
Близько 1790-го в провулку центрального посада замостили сагу й поставили дерев’яну каплицю Покрови. Вона горіла 1849-го й знову 1853-го. Сход старовірів ухвалив ставити капітальний храм. Дерево брали з острова Летя. Церкву Різдва Пресвятої Богородиці закінчили в 1854–1857 роках; історик XIX століття називає роком відкриття 1857-й. У 1873-му прибудували дзвіницю на тридцять два метри з шістьма дзвонами, 1901-го — ажурну огорожу. Храм стоїть у центрі й має план корабля: для липован це не оздоба, а образ віри, що тримається на воді. На початку 1960-х радянська влада закрила церкву й віддала під рибний склад. 1993-го її повернули громаді.
Другий старообрядницький храм — Миколи Чудотворця — стоїть на острові Калімбейка. У 1882-му вилківці просили дозвіл на будівництво в імперській канцелярії й не дістали його. Зводили все одно, з 1906-го по 1913-й; освятили, коли стіни вже стояли. Велика баня, прибудована дзвіниця, той самий корабельний силует. З середини XIX століття за містом діяв Петропавлівський чоловічий монастир; 1948-го його закрили, на згадку лишилася каплиця.
Нульовий кілометр Дунаю
Човном з єриків виходять у рукави дельти — до знака «0 км Дунаю», де річка віддає воду Чорному морю. Це не метафора на карті: стела стоїть на краї суші, яку дельта досі нарощує. Адміністрація Дунайського біосферного заповідника сидить у Вилковому. 2 лютого 1999-го ЮНЕСКО включило резерват до світової мережі в складі українсько-румунської «Дельти Дунаю». Площа українського боку — понад п’ятдесят тисяч гектарів; нові коси й острови авандельти входять до охорони самі, ще до того, як їх назвуть.
Тоомпеа і Даннеброг
15 червня 1219 року данський король Вальдемар II висадився під Лінданіссе — так тоді звали місце, де тепер Таллінн. Літопис битви обріс легендою: коли лави хрестоносців хиталися, з неба впало червоне полотнище з білим хрестом — Даннеброг, пізніший прапор Данії. На пагорбі Тоомпеа данці поставили замок. Саму назву міста часто ведуть від естонського Taani linn — «данський город». До XIX століття тут були два міста: нагорі — єпископи, намісники, орден, потім шведські й російські губернатори; внизу — ганзейські купці. З’єднували їх дві вулиці: Пікк-ялг, Довга нога, і Люхіке-ялг, Коротка.
На Тоомпеа естонський епос кладе могилу Калева. Дружина Лінда носила каміння фартухом, щоб насипати курган. Один валун випав біля озера Улемісте — його звуть Ліндаківі, камінь Лінди. Там вона сіла й заплакала, і з сліз стало озеро. У воді, кажуть, живе Улемісте ванаке, старий з озера. Якщо зустрінеш його на дорозі, спитає: «Чи готовий уже Таллінн?» Відповісти «так» — значить дати йому право затопити місто. Правильна відповідь: «Ні, ще багато роботи».
Ратуша, Вана Тоомас і мури
1248 року король Ерік IV Пловпеннінг дав Ревалю — німецькій назві міста — любекське право. 1285-го Реваль став найпівнічнішим членом Ганзи. 1346-го Данія продала північну Естонію Тевтонському орденові. Ратушу на Раекоя платс перебудували в 1402–1404 роках: двоповерхова готика, аркада, вежа зі східного торця. Це єдина збережена готична ратуша Північної Європи. 1530-го на шпиль поставили флюгер — воїна в шоломі. Його звуть Вана Тоомас, Старий Тоомас; з того часу він стоїть над площею. На розі тієї ж площі з 1422-го працює Раеаптеек — аптека, яка не закривалася століттями.
Нижнє місто обвели муром. Над портом — Велика морська брама й кругла гарматна вежа Товста Маргарита XVI століття; тепер тут Морський музей. З боку Тоомпеа стримить Кік-ін-де-Кек: нижньонімецькою «зазирни в кухню» — з бійниць було видно печі сусідніх дворів. На Лоссі платс, просто перед замком, у 1894–1900 роках Михайло Преображенський поставив собор Олександра Невського на місці, де раніше стояв пам’ятник Лютеру. У 1930-х незалежна Естонія навіть говорила про знесення. Замок Тоомпеа нині тримає Рійгікогу, парламент; вежа Пікк Германн — штандарт держави. 1997-го Старе місто з Тоомпеа внесли до спадщини ЮНЕСКО.
Мул дельти й вапно пагорба
Вилкове зробило вулиці з води й сушу з мулу: Калімбейка, єрики, знак нульового кілометра стоять на землі, яку все ще наносять рукави. Таллінн лишив вапно й поділ на два міста: ратуша купців унизу, замок і собори на пагорбі, який епос віддав Лінді. В обох місцях вода ставить питання. У дельті Дунаю човен доходить до краю річки. Біля Улемісте старий питає, чи вже все збудовано. Відповідь Вилкового — нові коси, які одразу стають заповідником. Відповідь Таллінна — «ще ні», і Старий Тоомас досі тримається на шпилі 1530 року.