6 квітня 1667-го о восьмій ранку землю в Рагузі підкинуло так, що з пагорба Срдж летіло каміння, порт розбило хвилею, а пожежа трималася двадцять днів. Загинули кілька тисяч людей, серед них князь-ректор. Зруйновано близько двох третин міста. Столиця Рагузької республіки після того вже не повернула давньої ваги: 1808-го маршал Мармон республіку скасував.
Страдун від Піле до Плоче
Головна вулиця Старого міста — Страдун, триста метрів вапняку від брами Піле на заході до брами Плоче на сході. Колись тут був заболочений канал між острівною Рагузою й материковою Дубравою; у IX столітті поселення злились, канал засипали. За традицією, 614-го втікачі зі зруйнованого аварами Епідавра сіли на скелястий острів Лаус. 1189-го в угоді з Боснією вперше з’являється слов’янська назва Дубровник. Страдун став головною віссю в XII столітті; нинішній вигляд із аркадами — після землетрусу. На західному кінці стоїть Великий фонтан Онофріо: неаполітанець Онофріо делла Кава в 1430-х привів воду з джерел за дванадцять кілометрів. Шістнадцять маскаронів; більшість оздоб зняв 1667-й. Поруч стоїть церква Спаса. На сході — малий Онофрій, міська дзвіниця й дзвіниця францисканців. Князівський палац ректора після 1667-го ставили наново; палац Спонца вцілів і лишився митницею й архівом республіки. Церкву святого Влаха, патрона міста, після землетрусу мурували вже в XVIII столітті на місці старшого храму. На Страдуні стоїть колона Орландо: лицар із мечем позначав місце присяги й міру ліктя. Біля брами Плоче — домініканський монастир; біля Піле — францисканський, із клуатром і аптекою, однією з найстарших у Європі. На південь від Страдуну піднімаються єзуїтські сходи до церкви Ігнатія Лойоли: колегіум і храм будували з кінця XVII століття, а бароковий фасад закрив XVIII. Зверху видно дахи Старого міста й кільце мурів до Мінчети.
Мури, Мінчета і Ловрієнац
Мури з вапняку нарощували з XIII по XVII століття. Статут 1272-го вже вимагав зовнішніх укріплень на схилах. У 1319-му працював Нічифор Ранина; у 1461–1464-му — Мікелоццо ді Бартоломео, потім Юрай Далматинець, від 1466-го до 1516-го — Паскоє Мілічевич. Висота стін сягає 25 метрів. Найвища точка кільця — кругла вежа Мінчета на півночі; на південному заході — бастіон Бокар над морем; зі сходу браму Плоче прикриває Ревелін. Зі скелі навпроти західного краю дивиться фортеця Ловрієнац: окрема твердиня перед брамою Піле, не в самому кільці. Над воротами — напис, що свободу не продають і за все золото світу. 1358-го, після Задарського миру, Рагуза вийшла з-під Венеції під угорський сюзеренітет і стала республікою. 1979-го Старе місто внесли до спадщини ЮНЕСКО. 1022-го Рагуза стала архієпископством; 1186-го після перемоги над Стефаном Неманею підписали перший договір про торгівлю в сербських землях; 1192-го Ісаак II Ангел дав купцям безмитну торгівлю у Візантії. Пік республіки припав на XV–XVI століття: посередник між османами й Європою, номінально під угорським, потім османським сюзеренітетом, фактично своїм сенатом.
Тіра, Монкастро і Біле Місто
На Дністровському лимані вапняк тримає іншу твердиню. Аккерманська, або Білгород-Дністровська, фортеця — найбільша в Україні — стоїть на руїнах грецької Тіри, що жила до IV століття, поки місто не добили готи й гуни. У X столітті Білгород відносять до Русі, далі — Угорщина й Галицько-Волинське князівство, до ординської навали. У XIII столітті генуезці поставили тут Монкастро: офіційно ординське місто, фактично їхній порт, що тримав лиман. Наприкінці XIV століття Білгород відбили молдовани й назвали Четятя Албе — Біле Місто. У XV столітті тут жили близько двадцяти тисяч людей: молдовани, греки, генуезці, вірмени, євреї, татари.
Кілійська брама і облога 1484-го
Основні мури закінчили до 1440-х: 34 башти, деякі до двадцяти метрів, рів, викладений каменем. У стіні сегмента, що виступає до лиману, вмуровано десять кам’яних ядер. У одній із башт знайшли табличку: «Майстер Федорко закінчив будівництво у 1440 році». 1457-го господар Штефан III добудував Кілійську браму — нині головний вхід — і поставив постійний гарнізон. Цитадель стоїть окремим двором; за нею — цивільний двір, куди веде Кілійська брама. У серпні 1484-го військо султана Баязида II і загони кримського хана Менглі I Герая з флотом узяли фортецю з берега й лиману. Після дев’яти днів вона впала. 1485-го Штефан спробував відбити місто й не зміг. Османське панування тривало 328 років, до 1812-го, коли Бухарестський мир віддав місто Російській імперії. Місто назвали Аккерман і зробили північним опорним пунктом; з лиману його не раз били запорожці. У цивільному дворі в османський час стояла велика мечеть; у XIX столітті житло розібрали. Три найбільші башти нині звуть Овідієвою, або Дівочою, Сторожовою й баштою Пушкіна. Третій двір — Карантинний, або Портовий, — майже зник. З боку лиману видно лінію нижніх стін, де колись стояли причали; у цивільному дворі лишилися сліди османської забудови й фундаменти мечеті, яку розібрали в XIX столітті. З Кілійської брами шлях іде просто до цитаделі: спочатку цивільний двір, далі вузький прохід у військове ядро над водою.
Вапняк Адріатики і лиману
Страдун зібрав канал IX століття, угоду 1189-го, фонтан Онофріо 1430-х, мури Мікелоццо й Мілічевича, вежу Мінчету, Ловрієнац і ранок 6 квітня 1667-го. Аккерман зібрав Тіру, Монкастро, табличку Федорка 1440-го, Кілійську браму Штефана III, цитадель і дев’ятиденну облогу 1484-го. В обох місцях вапняк тримає воду: в Рагузі — Адріатику в кільці стін від Піле до Плоче, на лимані — гирло Дністра від цитаделі до зруйнованого портового двору. Різниця в тому, що Дубровник після 1667-го знову зібрав вулицю в аркадах і лишив республіку в сенаті до 1808-го, а Білгород після 1484-го триста двадцять вісім років був османським Аккерманом, і головним входом лишилася Кілійська брама.