Я зупиняюсь біля прилавка, де немає цінників — лише банки в ряд, і кожна, здається, чекає, поки її візьмуть не очима, а долонею. Продавчиня не кличе: вона перекладає мідну ложку з однієї тканини на іншу, ніби перевіряє, чи не зіпсувався метал від чужих пальців. Я беру найменшу склянку: всередині три шари — рожевий, сірий, білий, відділені тонкою паперовою смужкою, яку вже трохи зм’яло.
Коли нахиляю банку, сіль не сиплеться одразу — спочатку стукає верхній шар об скло, потім середній, і лише тоді я чую третій звук: короткий, сухий, як крок по дерев’яній підлозі в порожній кімнаті. Продавчиня піднімає погляд і каже: «Якщо чуєш три — забирай. Якщо два — поклади». Я рахую у голові: один, два, три. Вона киває, не називаючи ціни, поки я не дістану монети з кишені.
Дорогою я тримаю банку в закритій долоні, щоб не розбити, хоча скло товсте. На зупинці поруч хтось їсть бутерброд — запах масла й цибулі — і раптом під цим запахом з’являється інший, тонший: сушена м’ята в чайнику, якого в мене ніколи не було. Я не вірю носу, відкриваю кришку прямо на вулиці: сіль на місці, шари цілі, паперова смужка на місці. Запах зникає, лишається вітер і бензин.
Кухня, якої не було в моїй пам’яті
Вдома я ставлю банку на підвіконня і не відкриваю до вечора — спочатку хочу переконатися, що купила річ, а не дурницю. Коли нарешті знімаю кришку, паперова смужка виходить цілою, але середній шар уже не сірий: він став світлішим, ніби його провітрили. Я беру щіпку білого і кидаю в киплячу воду для каші — зерна не тануть, лише тріскають, як дрібний град по даху.
Пара піднімається не густа — рідка, з зеленуватим відтінком, хоча я нічого зеленого не додавала. У цій парі немає рецепта: є порядок дій, який я відтворюю з чужого тіла — спочатку помішати ложкою по годинниковій стрілці три рази, потім зняти з вогню, не дивлячись у вікно. Я роблю так, бо рука вже знає. На столі з’являється запах сушеного лавру в старій банці й мокрого рушника на батареї — деталі чужої кухні, де, мабуть, хтось чекав на того, хто повернеться з ринку з правильною сіллю.
Я їм кашу мовчки. Вона солона рівно настільки, щоб не хотілося пити одразу. Коли доїдаю, на дні каструлі лишається тонкий кільце білого — ніби банка віддала не щіпку, а міру. Я мию посуд і чую, як у витяжці гуде вентилятор чужим голосом: не слова, а довгий видих, після якого в будинку стає тихіше, ніж було до вечері.
Насамкінець
Наступного дня я повертаюсь на той кут ринку — прилавок порожній, ткань зім’ята, монети присипані пилом. Банка стоїть у мене на полиці, шари знову рожеві, сірі, білі, ніби нічого не сталося. Я не буду з цього легенди про «сіль часу» — радше запам’ятаю просте: деякі речі відповідають не тоді, коли їх питають, а коли їх слухають, що всередині пересувається повільніше за звичайний рух. Я лишаю банку закритою. Інколи, проходячи повз підвіконня, чую короткий стук — і тоді готую воду, не додаючи нічого, доки не почую третій.