15 квітня 1540 року король Сигізмунд I Старий дозволив великому коронному гетьманові Янові Амору Тарновському ставити замок в урочищі Сопільче, на лівому березі Серету. З цього дозволу почався Тернопіль. Місто виросло з твердині там, де між Теребовлею і Буськом довго не було жодного великого укріплення.
Тернопіль: замок, став і підземелля
Будівництво тривало до 1548-го. Разом із мурами в долині насипали дамбу й звели греблю-міст. Серет розлився — і перед замком ліг Тернопільський став. Вода мала закривати підступи. Підземелля — тримати людей, коли на Поділля йшли татари й турки. У 1544–1675 роках міщани ховалися саме там. Переказ каже, що ходи в’язали замок із Надставною, Середньою і Монастирською церквами, з костелами домініканців та єзуїтів, а можливо — під ставом — із Загребеллям. Скарбів у цих ходах ніхто не показує. Лишається карта страху й порятунку: куди бігти, коли вал уже не тримає.
Після турецького нападу 1675 року замок ліг у руїнах. На початку XIX століття граф Францішек Коритовський переробив те, що вціліло, на палац. Вежі й брами знесли; довкола лишився звичайний мур. Сьогодні на березі стоїть саме цей палац — Старий замок на вулиці Замковій. Бойових веж немає. Адреса та сама, з якої місто взяло ім’я.
Надставна церква й Архикатедра
На пагорбі над ставом стоїть Надставна церква — Воздвиження Чесного Хреста. Перша грамота про неї — 1570 рік, від князя Василя-Костянтина Острозького. Народний переказ тягне храм ще до часів Данила Романовича і тим самим сперечається з офіційною датою заснування міста. Якщо вірити цьому переказові, на березі Серету жили раніше, ніж король підписав привілей.
З цією церквою в’яжуть 1673 рік. Загони кримського хана Селім-Ґірея підступили до міста. У храмі тримали чудотворну ікону Богородиці. Міщани молилися, коли — так записано на початку XVIII століття в літописі церкви Святого Миколая в Богданівці — над церквою ніби розстелилося полотно, а стріли повернули на нападників. Архів цього не доведе. Місце легенди конкретне: пагорб над ставом, храм біля старої львівської дороги, вода внизу.
У центрі, між колишніми валами, стоїть інший храм. У 1749 році Юзеф Потоцький фундував домініканський монастир і костел святого Вінцента Феррарського. Будували до 1779-го, з тесаного пісковику, у пізньому бароко. Всередині комплексу був італійський дворик із фонтаном; з двору спускалися в підземелля. Розписи робили львів’яни Станіслав Строїнський і Юзеф Хойницький. Сьогодні це Архикатедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Оборонний сенс костелу вже не читається з першого кроку. Фундація Потоцького й барокові склепіння лишилися.
Альгамбра на пагорбі Сабіка
На пагорбі Сабіка, над річкою Дарро, стоїть Альгамбра. Назва від арабського аль-Хамра — «червона»: стіни з місцевої глини на заході рудіють. Хроністи додають інше пояснення: перші роботи ніби вели вночі, при смолоскипах, і пагорб світився, наче горів.
Місто-палац, яке ми бачимо, почав у XIII столітті Мухаммад I ібн аль-Ахмар, засновник насрідського емірату. На Сабіці вже були давні укріплення. Він зробив із них окреме місто над містом: п’ятнична мечеть, хамами, майстерні, водогін. На західному кінці — Алькасаба, військова цитадель. Північним краєм, з видом на Альбайсін за Дарро, стоять палаци: Мексуар, Комарес, Палац левів, Парталь.
У Палаці левів, з південного боку двору, є Зала Абенсеррахів. Посередині — мармурова дванадцятигранна чаша. Над нею — сталактитовий купол зіркою на вісім кінців. З XVI століття сюди прив’язали криваву історію. Кажуть, емір звелів вигубити знатний рід Абенсеррахів — ніби через роман одного з них із жінкою з палацу — і що плями на мармурі — то кров. Вашингтон Ірвінг у «Казках Альгамбри» 1832 року писав, що різанини в цій залі, ймовірно, не було, а рід гинув у боях. Зала лишилася з чужим ім’ям: архітектура насрідів, підпис — пізніший роман.
Брама Правосуддя, Хенераліфе й Зітхання мавра
Головний вхід з півдня — Брама Правосуддя, 1348 рік, за Юсуфа I. Вежа на прямокутному плані, прохід із чотирма зламами, щоб ворог не біг навпростець. На зовнішній арці вирізана рука, на внутрішній — ключ: п’ять стовпів ісламу і знак віри. Після 1492-го католицькі королі поставили над арабським написом готичну Богоматір з Дитям роботи Роберто Алемана. В одній брамі лишилися обидва жести влади.
На схід від стін, через ущелину, лежить Хенераліфе — сільська резиденція емірів кінця XIII–XIV століть, сади й павільйони. Спочатку його з’єднував із Альгамброю критий коридор. Навпроти, на другому пагорбі, Альбайсін зберіг вузькі вулиці насрідського міста. Після завоювання квартал не зрівняли — його пристосували.
У січні 1492-го останній емір Мухаммад XII, Боабділь, здав Гранаду Ізабеллі та Фердинанду. Переказ ставить його останній погляд за дванадцять кілометрів, на перевалі, який іспанці назвали Суспіро-дель-Моро — Зітхання мавра. Мати ніби сказала: «Ти плачеш, як жінка, за тим, чого не зміг захистити, як чоловік». Фраза належить пізнішій літературі. Місце на карті — конкретне. У самій Альгамбрі Карл V з 1526-го почав ренесансний палац. У 1870-му комплекс оголосили національним пам’ятником.
Два жести над водою
Тернопіль зробив зі Серету став, щоб закрити підступи до замку. Гранада підняла воду на Сабіку, щоб напоїти палаци й Хенераліфе. В обох випадках місто тримається на воді, яку хтось колись зупинив або підняв навмисно. Легенда Надставної церкви розповідає, як місто не взяли. Легенда Зітхання мавра — як місто віддали. Між ними чотири з половиною століття й інший масштаб каменя. Жест той самий: твердиня над водою, храм або брама з іменем, і історія, прив’язана до конкретного пагорба.