Першу реакцію на Іджен описують однаково: здається, ніби хтось розсипав по чорній лаві уламки неба. Уночі з кратера справді вириваються сині язики світла, і вони не схожі ні на звичайне полум’я, ні на підсвітку для туристів.
Насправді це не «містика» в буквальному сенсі, а хімія, яка поводиться як легенда. З надр вулкана виходять сірчані гази; коли вони запалюються на повітрі, полум’я світиться синім. Додайте до цього нічну темряву, пар, різкий запах сірки — і от вам сцена, яку потім роками переказують так, ніби бачили двері в інший світ.
Але Іджен дивує не лише вогнем. Біля кратера лежить кислотне озеро, одне з найкисліших на планеті, а місцеві збирачі сірки щодня піднімаються тими ж стежками, де туристи бачать майже нереальний пейзаж. У цій точці природа не прикрашає себе: вона показує і красу, і небезпеку одночасно.
Мабуть, тому Іджен так легко стає легендою. Він нагадує просту річ: світ інколи здається чарівним не тому, що в ньому порушилися закони, а тому, що ми побачили їх у рідкісному, неочікуваному прояві. І тоді науковий факт раптом звучить як давнє оповідання.