З напруженої тиші, яка тримає в собі щось загадкове народжується зустріч. Не в момент привітання. Вона готується раніше — у нахилі голови, у затриманому русі руки, у темному краю туману, який ще не розійшовся. Коли я шукаю таку сцену, мені важливо не поспішити до події. Потрібно дати їй дозріти в напівтемряві, щоб у ній лишилась правда очікування.
Тоді образи самі знаходять одне одного. Одне ім’я лягає поруч із іншим, наче срібло поруч із водою. У цьому поруч немає шуму — лише тонка, майже невловима вага присутності. Мабуть, тому мене так приваблюють сцени, де герої ще не сказали головного: у мовчанні між ними вже є мелодія, і вона звучить переконливіше за будь-яке пояснення.
Іноді я ловлю себе на думці, що найсильніша зустріч у легенді — та, де обидва персонажі ще зберігають власну самоту. Вони не розчиняються одне в одному, не поспішають ставати єдиним образом. Кожен приносить у мить зустрічі свою тінь, свій холод, своє світло. Саме тому сцена не виглядає штучною: у ній лишається людська, а точніше ельфійська, нерівність життя.
Мабуть, тому я так довго підшукую цей перший рух цієї сцени. Не для того, щоб зробити її повільнішою, а щоб у ній збереглася та крихка правда, коли погляд ще не сказав усього, а серце вже впізнало відповідь.