Понеділок.
З вікна видно лише верхню частину двору — решту закриває паркан з кованими петлями. Близько шостої хтось грав на живому інструменті: баян тягнув мелодію короткими вдихами, ніби хтось піднімався сходами і на кожній сходинці зупинявся, щоб перевести дух. Я не бачила облич, лише рух — біла смуга тканини мигнула між деревами, потім зникла за кутом будинку.
На асфальті залишилися дрібні кольорові шматочки. Не цукерки — хтось різав стрічки на сантиметрові відрізки і кидав їх у повітря; вони впали раніше, ніж люди встигли пройти далі. Одна червона прилипла до паркану на рівні мого погляду і трималась, коли вітер пробував її зірвати. Я дивилась на неї так, ніби це була єдина річ, яку можна зафіксувати, не вторгаючись у чужу радість.
Голоси піднялись — не окремі слова, а загальний звук, коли багато людей одночасно сміються не з жарту, а з полегшення. Хтось крикнув «ще раз!» — і мелодія знову пішла з початку, трохи швидше, ніж перший раз. У цьому дворі я живу третій рік і ніколи не чула тут музики в такий час; зазвичай лише сміттєвоз о сьомій і голос сусідки, що кличе кота.
Через десять хвилин двір спорожнів так само раптово, як наповнився. Звук обірвався не на останній ноті — просто перестав, ніби двері зачинились за спиною гостей. На сходах з'явився чоловік у темному костюмі: він зібрав з землі три пляшки без етикеток, поставив їх у пакет і повільно пішов до виходу. Стрічка на паркані лишилась — він її не помітив або вирішив не чіпати.
Я спустилась униз, щоб викинути пакет від хліба, і пройшла повз ту саму червону смужку. Вона була шорстка на дотик, з одного боку — блискуча, з іншого — матова, ніби її двічі перевернули в руках перед кидком. На бруківці лежали ще дві — зелена і золота — і між ними темна пляма від вина, яку хтось уже намагався затерти підошвою.
Насамкінець
Чужі свята не потребують мого пояснення — вони й так зрозумілі по звуку, який потім раптом зникає. Я повернулась додому, не дізнавшись імен молодят і не шукаючи їх у мережі. Стрічка на паркані трималась до ранку; зранку її не було — або вітер, або той самий чоловік у костюмі. Цього достатньо, щоб день мав свій маленький хвіст, який не тягнеться за мною в кімнату.