1902 року соляна шахта Кунігунда в Солотвині просіла на двадцять метрів. На місці виробки стала вода. Озеро назвали тим самим ім’ям, що й шахту, — на честь святої Кінги, дочки угорського короля Бели IV, покровительки солекопів. Селище стоїть у Мармароській котловині, на правому березі Тиси, між Раховом і Тячевом. Річка відділяє його від румунського Сигота. До 1945-го тут були два села: Слатіна (Фалуслатіна) і Слатінські Доли (Акнаслатіна). Німецька назва — Зальцгрубен, «соляні шахти».
На крутому мисі правого берега Тиси лежить городище Читатя: шари раннього заліза рубежу нашої ери, гето-дакійський час і давньоруський. З півдня й заходу майданчик здіймається над долиною на 50–70 метрів; східний бік колись тримали вал і рів. З території селища виходять бронзовий меч і уламок меча. Солекопальня «Горци» — археологічна пам’ятка від IX століття до н. е. до IV століття; у виробках знаходили римські монети II–IV століть. 1360 року Слатіну згадано в королівській грамоті: волоський воєвода Драгош із Бедеу після повернення з земель пізнішої Молдови одержав кілька сіл Марморощини, серед них і це. 1241-го попереднє поселення палили татари.
1498-го марамороські солекопи зупинили роботу. Король Владислав II Ягелон мусив закріпити платню: п’ять динарів за п’ять грудок солі, сто грудок на рік на одяг, право обирати старосту. Після зловживань чиновників гірники знову покинули копальні; договір у Тячеві зобов’язав каштеляна Хустського замку й жупана не карати їх за страйк. Перша шахта нового підземного типу «Кристина» стала до ладу 1778-го; 1781-го — «Войтех» і «Адальберта», 1789-го — «Мікулаш», потім «Кунігунда»; 1804-го — «Йосиф», 1809-го — «Терезія». Шахта «Ференц» має 157 метрів від поверхні до дна й три ліфти. Поклад — близько 2200 на 1700 метрів, сіль із домішкою близько 0,3 відсотка. 1895-го освятили муровану церкву святого архістратига Михаїла: базиліка, якій багато сил віддав великоварадинський єпископ Михайло Павел; його поховали перед іконостасом. 1896-го всередині шахти Кунігунда поставили соляний обеліск на тисячоліття приходу угорських племен. З 1968-го в солотвинських виробках лікують астму мікрокліматом солі на сотні метрів під землею. 22 грудня 2010-го провалилося близько 3000 кубометрів ґрунту; у січні 2011-го новий провал на шахті № 8 зруйнував електропідстанцію. Озера лишилися. 15 січня 2007-го відкрили відновлений міст через Тису.
Над Сінтрою, у передгір’ї, стоїть палац Монсеррат. За місцевою розповіддю, каплицю Богоматері на цьому пагорбі ставив ще Афонсу Енрікеш після взяття Сінтри; 1540-го на руїнах звели нову каплицю Богоматері Монсеррат. Після землетрусу 1755-го господарство стояло порожнє. 1789-го англійський купець Джерард де Вісм винайняв маєток і поставив неоготичний дім. У 1793–1794 роках суборенду взяв Вільям Бекфорд і почав розбивати пейзажний парк. 1809-го руїну бачив Байрон і вписав Монсеррат у «Паломництво Чайльд-Гарольда». 1856-го маєток суборендував торговець Френсіс Кук; 1863-го викупив. Титул віконта Монсерратського йому дав король Луїш I. Разом з архітектором Джеймсом Ноулзом Кук зібрав на кістяку дому де Вісма романтичну віллу: мудехар, неоготика, східні арки. 1949-го парк і полювання перейшли державі. 1995-го гори Сінтри, разом із Монсерратом, увійшли до списку ЮНЕСКО. У парку ростуть місцеві суничники й коркові дуби, араукарії й деревоподібні папороті з Австралії та Нової Зеландії, агави з Мексики.
Далі лісом, біля 325 метрів над морем, стоїть Конвент Святого Хреста Сьєрри Сінтри — корковий монастир капуцинів. Його заснували 1560-го: вісім ченців з обителі Аррабіди привів Альвару де Каштру, син віцекороля Індії Жуана де Каштру. За легендою, Жуан заблукав на полюванні, заснув біля скелі й уві сні дістав наказ поставити тут храм. Келії врубані в камінь; двері й вікна обшиті корою коркового дуба, нижчі за зріст людини — щоб входити навколішки. Найвідоміший чернець — брат Оноріу: за «Дзеркалом каянників» він прожив сто років і останні тридцять провів у ніші в скелі; помер 1596-го. У 1578–1580 роках кардинал Енріке звів каплицю святого Антонія й мур. Близько жовтня 1581-го монастир відвідав Філіп II і сказав, що з усіх своїх королівств особливо цінує Ескоріал — за багатство, а цей дім Святого Хреста — за вбогість. Нижче, на краю підвищення, у 1783–1787 роках голландський консул Даніель Гільдеместер поставив палац Сетаїш. 1797-го вдова продала його п’ятому маркізу Маріалва. У 1801–1802 роках будинок розгорнули в симетричну літеру U, ймовірно за проєктом Жозе да Кошти-і-Сілви. 1802-го крила з’єднали аркою на честь принца-регента Жуана і Карлоти Жоакіни. З 1954-го Сетаїш працює як готель; фрески з екзотичним листям приписують колу Жана-Батіста Піллемана. 1147-го Афонсу Енрікеш узяв Сінтру в маврів; 1154-го дав поселенню форал.
Солотвино зібрало городище Читатя над Тисою, римські монети в копальнях «Горци», грамоту 1360-го, страйк 1498-го, шахту «Кристина» 1778-го, церкву Михаїла 1895-го, обеліск 1896-го в солі, озеро Кунігунда 1902-го й провал 2010-го. Сінтра зібрала каплицю Монсеррат 1540-го, неоготичний дім де Вісма, віллу Кука 1863-го, корковий монастир 1560-го з нішею Оноріу і палац Сетаїш 1783–1787 років з аркою 1802-го. В обох місцях людина ввійшла під землю або в камінь і лишила назву: в Солотвині — святої Кінги на озері, яке сіло в шахту, у Сінтрі — Богоматері Монсеррат на пагорбі, з якого виріс палац. Різниця в тому, що над Тисою камінь осів і став водою, а в горах Сінтри руїну каплиці добудували в літню віллу з деревоподібними папоротями в парку.