На пергаменті лишається тонка смуга вологи — ніби річка торкнулася краю зошита й одразу відступила. Я не шукаю словник: я слухаю, як повітря збирається в склади, які ще не мають перекладу українською.
Кельтсько-синдаринська мова у моїх легендах не «вигадана для краси». Вона приходить пізніше за сцену — коли український текст уже тримає температуру: страх, обережність, радість від одного звука. Тоді з’являється рядок, який не пояснює подію, а змінює її вагу. Два слова через риску, короткий інтервал між ними — і раптом читач відчуває, що говорять не «іншомовні герої», а світ, який старший за переклад.
Я не будую граматику з нуля. Я збираю ехо: м’які приголосні, як мох на камені; довгі голосні, як місячний відблиск на воді; ритм, який можна проспівати, навіть якщо значення ще не розкрито. Інколи один звук тримає цілу главу — не як ім’я, а як обітниця, яку тіло пам’ятає раніше за розум.
У книзі «Завіса Срібного Туману» такі рядки з’являються там, де туман густішає між реченнями. Ніби подія вже сталася, а ми лише доганяємо її відлунням. Саме тоді «спів» у назві книги перестає бути жанром і стає станом: текст відчувається не лише очима.
Якщо рядок не звучить уголос у голові — я його не залишаю. Він має мати дихання: видих, пауза, другий видих. Без цього він лишається набором літер. Мені дуже хочеться дати читачеві місце, де можна стояти між двома берегами й не втратити нитку.
Можливо, найчесніша фраза — та, після якої тиша тримається довше за слова.