Вона піднялася на дах о дев’ятій, коли повітря ще тримало тепло дня. Сходи пахли пилом і старою олією; остання сходинка скрипнула — сусідський собака гавкнув у дворі й замовк. На парапеті лежала банка з-під кави, хтось залишив її ще вчора; вона поставила туди ключі, щоб не дзенькали, і сіла на покрівлю, де бетон м’який від сонця.
Небо було не чорним — темно-синім, з ледь помітною хмариною з боку заводу. Вона почала рахувати, як у дитинстві на дачі: раз, два… На сьомій зірці зупинилась. Не тому, що закінчились — тому, що пам’ять підкинула іншу цифру. Там, на галявині, їх було «безліч». Тут — сім, і одна з них, мабуть, літак.
— Ну от, — сказала вона вголос, — знову обман.
Але небо не відповіло образою. Воно просто стояло — широке, як завжди, тільки вщерть заповнене іншим світлом. Вона провела поглядом квартал: вікна, рекламні короби на дахах, ліхтарі у дворі. Кожне вікно — маленька зірка, яка не дає темряві стати повною. Дитячі очі не рахували їх; вони шукали точки вище. Тепер точки вище тонули в тумані, який не пахне морем — пахне асфальтом і гарячим бетоном.
Вона лягла на спину, долоні під головою. Біля вуха пробіг якийсь заклопотаний жук — не вкусив, лише торкнувся крилом. Десь грала музика з відкритого вікна, бас гудів у стіні; ритм зливався з далеким гулом магістралі. І раптом — відчуття: небо не стало біднішим. Воно стало ближчим, але іншим шаром.
Вона сіла й знайшла на північному схилі те, що шукала — ковток холоднішого повітря, ніби з гори, якої тут немає. Між двома дахами тягнувся провід; на ньому сидів голуб, сірий, майже невидимий. Він не зник — він був частиною нічного малюнка, як і вона. Місто не забирало зорі; воно просило дивитися уважніше, коли вони з’являються.
Одиннадцята година. Хтось вимкнув половину прожекторів у дворах — і одразу проявилось ще три зорі, ніби їх хтось відкрив ключем. Вона записала в блокнот не цифру, а слово: сім плюс три. Потім спустилася сходами, не вмикаючи ліфт — щоб не розбудити світло в коридорі.
На порозі квартири зупинилась. У дзеркалі в коридорі — обличчя з плямами від даху, волосся з пилом. Вона посміхнулась: дитинство не брехало про кількість. Воно говорило про відкритість неба. Відкритість можна повернути — не очистивши місто, а знайшовши хвилину, коли воно втомлюється світитися. Такі хвилини рідкі. Тому й цінні — як зорі, які не зникають, а чекають свого погляду.