— Обережно, — сказав він, ще до того, як я встигла відчути, що банка вислизнула.
Банка з медом ударилась об край прилавка і розкололась не навпіл — по дузі, як старе скло на сонці. Мед повільно стік на деревʼяні дошки, липкий, теплий, з запахом липи. За моєю спиною хтось відступив крок.
— Нічого, — продавець підняв долоню.
— Ви часто так? — спитала я, коли він уже змішував мед з тирсою в металевому відрі.
— Раз на тиждень, — він не підняв очей. — Не завжди мед. Інколи олія, інколи варення. Люди беруть уважніше, ніж думають. Рука втомлена — і все. Я не сварюсь.
Другий голос
— Мені соромно, — сказала я, і це прозвучало точніше, ніж «вибачте». Вибачення можна кинути в повітря. Сором тримає довше.
— Не треба, — він витер пальці об фартух. — Ви ж не кинули навмисно. Навмисно — це інша розмова. А тут — рух.
— Я купувала для матері, — додала я, ніби це пояснювало вагу банки. — Вона любить мед густий, щоб ложка стояла.
— Тоді візьміть ось цю, — він показав на банку з іншого ряду, меншу, з темнішою кришкою. — Вона не падала. Я перевірю кришку перед вами.
— А розбита?
— Моя, — коротко. — У мене є правило: те, що розбив покупець без злості, не рахую як борг. Але й не продаю вдруге. Відро — на сміття, решту — собі на чай, якщо скло не в мед.
Я подивилась на його руки — короткі нігті, суха шкіра між пальцями, темна смуга від меду біля запʼястя. Не «мудрі руки ремесла» — просто руки, які вже сьогодні мили прилавок двічі.
— Ви могли б накричати, — сказала я.
— Міг, — він кивнув. — І тоді ви б пішли без меду, а я б лишився з липким прилавком і злістю. Крик не прибирає мед і не склеїть банку.
Насамкінець
Коли я несла нову банку додому, на долоні лишився ледь помітний запах воску. Мати, мабуть, не помітить — вона нюхає чай, не пакунки. Але я помітлю: сьогодні моя помилка закінчилась не на підлозі ринку, а в чужій серветці.
Інколи день ламається не там, де страшно, а там, де слизько і смішно одночасно. Одна дія на вечір: знайти одну «розбиту банку» — лист, який так і не надіслала, дзвінок, який відклала, речення, сказане різко без злості — і прибрати липкість, як він, без крику. Не заради ідеального дня. Заради того, щоб прилавок не «світився» до ранку.