Між двома словами інколи стоїть не кома — а ціла кімната. Я відчуваю її плечима: повітря, яке ще не вирішило, чи стане воно фразою. У такі миті я не пишу. Я слухаю, чи текст сам просить зупинитися.
Тиша у фентезії для мене — не відсутність звуку. Це матерія, як туман: вона змінює відстані. Речення, що йде після паузи, звучить інакше — ніби його принесли не з голови, а з іншого берега. Я часто залишаю абзац коротшим, ніж здається потрібним, саме тому, що наступний має увійти в уже прогрітий простір.
Є практика, яку я повторюю без формулювання правил: одна «тиха» деталь на сцену. Не три описи тиші підряд — один. Скрип дошки, що ще не відбувся; свічка, яку ніхто не задуває, бо вітер ще не дійшов; подих, який затримали не від страху, а від поваги до слова, що ось-ось з’явиться. Тоді читач не читає про тишу — він у ній стоїть.
Інколи тиша рятує від пояснення. Коли герой мовчить, я не поспішаю заповнювати прогалину розумом автора. Мовчання може бути відповіддю сильнішою за монолог. У книзі «Завіса Срібного Туману» найчесніші моменти — там, де срібний туман не коментує себе: він просто лежить між діями, і в цьому лежанні — пам’ять, яку ще не назвали.
Я думаю, легенда стає співом не тоді, коли звучить голосно, а коли в ній знайшлося місце для ноти, якої немає на папері — для тієї паузи, після якої серце впізнає себе. Можливо, саме в цій ненаписаній щілині і народжується те, що пізніше називають співом.