1123 року портуський єпископ Уго надав поселенню форал — міські права. Місто тоді ще звалось від римського Portus Cale, «порту Кале»: від цього слова пішла назва країни. 1406-го король Жуан I домовився з єпископом: корона брала місто під себе і щороку платила кафедрі три тисячі лібр. З цього боку Дору входить у розповідь не як листівка, а як порт, який дав ім’я Португалії.
Рібейра, міст Дон-Луїш і Гая
Історичне серце — квартал Рібейра на північному березі. Вузькі фасади тримаються уступу над водою; унизу — склади й аркади, звідки колись вантажили бочки. 1996 року історичний центр Порту внесли до списку ЮНЕСКО. Над річкою стоїть міст Дон-Луїш I: двоярусна металева арка 1886 року, інженер Теофіл Сейріг, учень і партнер Гюстава Ейфеля. Верхній ярус веде з Порту до Віла-Нова-де-Гая, нижній — ближче до води. На гайському березі лежать склади портвейну: вино з долини Дору має право так називатися лише звідси. Над Гаєю стоїть монастир Серра-ду-Пілар — кругла церква XVI–XVII століть на пагорбі; його теж внесли до тієї самої спадщини ЮНЕСКО, що й Рібейру.
Се, Клерігуш і Сан-Бенту
На пагорбі Пенівентоза стоїть Се — романський собор XII століття, з якого місто росло вниз до річки. Кілька кварталів на північ піднімається вежа Клерігуш: проєкт Ніколау Назоні, будівництво 1754–1763 років, близько 76 метрів барокового граніту. З її галереї видно і Дору, і черепицю Гаї. Поруч, на місці бенедиктинського монастиря, 1916-го відкрили залізничну станцію Сан-Бенту. Стіни вестибюля вкрив Жорже Коласу азулежу: битва при Валдевеші й урочистий в’їзд Жуана I з Філіппою Ланкастерською — історія країни на синій плитці, яку після дощу видно ще чіткіше.
Поруч із Се стоїть готична церква Сан-Франсішку: ззовні стриманий камінь XIV століття, усередині — позолочений бароковий різьблений ліс XVIII-го. Палац Біржі звели в XIX столітті на місці францисканського монастиря: купецька біржа з Арабською залою, де стеля й колони зібрані під мавританський орнамент. На площі Інфанта Генріха мореплавця стоїть пам’ятник тому, хто виходив із цього порту далі за мис. Книгарня Леллу на вулиці Кармелітів відкрили 1906-го: червоні сходи, вітраж, полиці під готичним каркасом — місце, куди заходять через книгу, а лишаються через дерево й скло. Проспект Союзників (Авеніда-душ-Аліадуш) спускається від міської палати до площі Свободи: гранітний XIX–XX століття, інше обличчя Порту, уже не середньовічне. У гирлі Дору квартал Фош дивиться вже на Атлантику, не на арку моста. Порту тримає ще кухню тельбухів — «тріпаш а мода ду Порту»: легенда каже, що в XV столітті місто віддавало військовим усе м’ясо, крім нутрощів, і навчилося варити з того окрему страву. Назви тут чіпляються до місць: Рібейра — до води, Клерігуш — до вертикалі, Сан-Бенту — до плитки.
Замкова гора і площа Ринок
Львів уперше названо 1256 року в Галицько-Волинському літописі: король Данило заложив місто й дав йому ім’я сина Лева. Близько 1272-го Львів став столицею князівства. 1356-го Казимир III надав Магдебурзьке право. Історичний центр 1998-го теж потрапив до ЮНЕСКО. Над середмістям стоїть Замкова гора: Високий замок розібрали в XIX столітті, лишився пагорб із парком і виглядом на дахи. Звідси видно п’ять веж логотипу міста — дзвіницю вірменського собору, вежу Корнякта, ратушу, Латинську катедру й бернардинську дзвіницю.
Площа Ринок — прямокутник із ратушею посередині й сорока чотирма кам’яницями по периметру. Чорна кам’яниця тримає фасад XVI століття; палац Корнякта, пізніше Королівська кам’яниця, має італійське подвір’я з аркадами. Латинська катедра стоїть з XIV століття. Вірменський собор заклали 1363-го: окрема нація в мурах міста мала власну кафедру. Собор святого Юра — 1744–1762 роки, Бернард Меретин і Йоган Георг Пінзель: бароко на Святоюрській горі, покровитель міста — Юрій Змієборець. Оперний театр на проспекті Свободи звели в 1897–1900 роках за Зигмунтом Горголевським: під будівлею тоді відвели русло Полтви, щоб сцена стояла на річці, якої з вулиці вже не видно.
Личаків, каплиця Боїмів і шари міста
Личаківський цвинтар відкрили 1786-го: алеї з каплицями й погруддями, окреме місто пам’яті на схилі. Палац Потоцьких на вулиці Коперника — французький класицизм для прийомів. Домініканський костел на площі Музейній тримає купол над колишнім монастирем. Каплицю Боїмів біля Латинської катедри звели в 1609–1615 роках: фасад густо різьблений, майже весь у сценах Страстей. Успенська церква з вежею Корнякта (1572–1578) стоїть як руський ансамбль серед латинського середмістя — та сама вежа, що в логотипі міста. Бернардинський монастир святого Андрія тримає південно-східний ріг середмістя: костел, дзвіниця й колишні мури. Порохова вежа на проспекті Чорновола — залишок міського арсеналу. Усе це зібране не як «кава й бруківка», а як шари: княжий пагорб, магдебурзька площа, вірменська вулиця, австрійська опера. Львів дивиться з гори в долину Полтви; Порту — зі скелі в Дору.
Дору й Полтва
Порту зібрав форал 1123-го, Рібейру, міст Дон-Луїш 1886-го, вежу Клерігуш і станцію Сан-Бенту з азулежу 1916-го. Львів зібрав згадку 1256-го, площу Ринок із Чорною кам’яницею, собор Юра Меретина й Пінзеля та оперу Горголевського над Полтвою. Обидва міста стоять на річці й мають старий центр у ЮНЕСКО — але Порту вантажив бочки в Гаю, а Львів ховав річку під театр, щоб площа лишилася сухою.