Субота.
На ринку вже згортають навіси. Десь брязкає залізна стійка, хтось згортає клейонку в жмут, і повітря змішує запах сирої цибулі з теплом асфальту. Я шукаю не список покупок — лише щось, що можна донести однією рукою, без зайвої ваги на плече.
Біля краю ряду стоїть жінка з пластиковим кошиком. Полуниця лежить нерівно: дрібні ягоди зверху, більші внизу, кілька вже м’які біля краю. На картонці написано крейдою цифру, але я дивлюсь не на неї — на пальці, що швидко перебирають хвостики, ніби відсікають те, що не варто брати з собою.
«Бери, ще солодка», — каже вона, не піднімаючи голосу. Не реклама. Скоріше перевірка, чи я чую її між брязкотом стійок. Я киваю, і вона зважує мені невеликий пакет: не до верху, а так, щоб ягоди не тислися одна на одну.
Поруч хлопець у навушниках проходить повз, не зупиняючись. Він не дивиться на товар — лише злегка відхиляється, щоб не зачепити кошик ногою. Жінка навіть не обертається за ним. Для неї важливіший мій пакет і те, чи правильно лягли ягоди.
Йду між рядами з пакетом у долоні. Полуниця пахне густіше, ніж виглядає: солодко й трохи пилом, ніби її щойно зняли з грядки, а не тримали в тіні навісу. На розі ринку хтось сміється коротко — не для мене, просто сміх лишився в повітрі, і я мимоволі посміхаюсь у відповідь порожнечі між кіосками.
Вдома розкладаю ягоди в миску. Одна вже м’яка — відкладаю її вбік, решту сполїїїіскую холодною водою. Перша ягода справді солодка. Друга — теж. Третю їм повільніше, ніби перевіряю, чи фраза з ринку не була лише зручним словом на кінець зміни.
Одна фраза з кошика
Полуниця пізня, ринок майже порожній, а слова «ще солодка» тримаються довше за вагу пакета. Для сьогодні цього досить — донести додому і не сперечатися з простою правдою.