Субота.
Біля під'їзду стояла миска — емальована, біла з синім кантом, з тріщиною по краю. Хтось налив води й поставив під стіну, де цемент відколовся й зробив неглибоку заглибину. Вода була з пиловою плівкою — значить, стояла не перший день.
За два метри сидів рудий кіт. Без нашийника, з одним надірваним вухом. Не підходив до миски, але й не йшов. Сидів і дивився, ніби на щось чекав — або на когось.
З третього поверху долинув дитячий голос: «Кис-кис-кис». Рівний, терплячий, без оклику. Кіт повернув на звук голову, потім знову на миску. Ніхто не спускався. Голос повторився, ближче до вікна — і знову тиша.
Я стояла збоку з пакетом і чекала, поки хтось третій порушить цю нерухомість. Але ніхто не йшов. Тінь від гілки на стіні повзла повільно, кіт не моргав, голос згас так само тихо, як з'явився. Я переклала пакет з руки в руку — м'який бік пакета притиснувся до стегна.
Згадалося, як у дитинстві ми з сусідкою носили молоко котам за гаражами. Вона наливала в кришку від майонезної банки, я тримала пакет із залишками ковбаси. Жодна з нас не питала, чиє це молоко. Жоден із котів не дякував. Усе було простіше, бо ніхто не пояснював — ні навіщо, ні кому належить.
Зайшла всередину. Сходи прохолодні, з тихим радіо за першою дверима — жіночий голос говорив про погоду, але я не слухала. Піднялася, відкрила, поставила пакет на стілець.
За столом відкрила адмінку — треба було подивитись на обкладинку завтрашнього поста, вирівняти логотип у куті. Маленька річ, пів хвилини. Але спочатку постояла біля вікна. З мого боку двору не видно — лише дах сусіднього гаража та антена, що хиталася від вітру. Просто постояла, без думки, тримаючи руки на підвіконні.
Внизу кіт міг нарешті підійти до миски. А міг піти. Я не дізнаюсь, і в цьому нічого страшного.