24 квітня 1646 року в замковій церкві Святого Юрія 63 священники Мукачівської православної єпархії склали акт єднання з Римом. З боку латинян стояв егерський єпископ Юрій Якушич; з руського боку справу довго готував владика Василь Тарасович. Умови були конкретні: східний обряд лишається, єпископа обирають самі, Рим лише затверджує, клір дістає права католицького духовенства. Оригінал — аркуш латиною з підписами — 2016-го знайшли в пряшівському архіві Другетів. Підмурки тієї церкви тепер відкриті на подвір’ї Ужгородського замку: храм XIII століття, письмова згадка від 1248-го, стіни зруйновані, місце унії лишилося.
Ужгородський замок над Ужем
Замок стоїть на вулиці Капітульній, на горбі над Ужем. Хроніка Gesta Hungarorum і руський літопис під 898 роком розповідають, що тут була дерев’яна твердиня білих хорватів князя Лаборця. Коли мадяри взяли гору, князь утікав до Земплина; його наздогнали над річкою Свіржавою. Річку відтоді звуть Лаборцем. У 1086-му половці хана Кутеска замок не взяли. Після татарської навали Бела IV наказав укріпити стратегічні пункти каменем.
У 1312-му Карл Роберт віддав Ужгород італійцям Другетам за допомогу проти Петра Петені. Рід тримав твердиню до 1691-го. Наприкінці XVI століття італійські інженери вимурували нову оборонну лінію: ромбоподібні бастіони 10–15 метрів, рів 8–10 метрів, підйомний міст до брами — отвори для ланцюгів видно досі. Палац-цитадель — двоповерховий прямокутник із квадратними вежами на рогах; північна стіна стоїть над прірвою, з того боку штурму не було. Восени 1703-го селянське військо Івана Беци з Виряви зайняло місто й облягло замок. Шляхтич Дердь Палоні записав у щоденнику, що «натовп русинів… оточив кріпость». На початку 1704-го фортеця здалася. 1707-го тут приймали послів Петра I до Ференца II Ракоці. Після поразки повстання 1711-го цінності вивезли до Відня. 1775-го Марія-Терезія передала замок Мукачівській греко-католицькій єпархії під богословську академію.
Хрестовоздвиженський собор і Горянська ротонда
Нижче замкової гори граф Іван Другет 1640-го заклав єзуїтський храм. Будівництво перервала війна Трансільванії з Австрією; 1646-го церкву довели й перевели сюди колегію з Гуменного. Після скасування ордену єзуїтів храм став греко-католицьким. 19 вересня 1771-го Папа Климент XIV вивів Мукачівську єпархію з-під Егера. Першим незалежним єпископом 1773-го став Андрій Бачинський; 1780-го він переніс резиденцію й семінарію до Ужгорода. Хрестовоздвиженський собор відтоді — катедра владик. На останньому карпатському пагорбі в Горянах стоїть ротонда: шість ніш у товщі стін, тамбур із шістьма вікнами, фрески XIV століття школи Джотто. Дату кладки сперечаються від IX до XIV століття; після реставрації 1911-го угорські дослідники зблизили її з романськими мурами замку й XI століттям. 1928-го чеські ботаніки висадили на правому березі Ужа липову алею на честь десятої річниці Чехословаччини: 2,2 кілометра, близько трьохсот дерев у два ряди. Корзо спускається від замку до річки вже як міська вулиця, не як фортечний підхід.
Палац Пена над Сінтрою
Над Сінтрою, у горах Сінтра, стоїть палац Пена. У середньовіччі тут була каплиця Богоматері Пена: за місцевою розповіддю — після явлення. 1493-го король Жуан II з королевою Леонорою прийшов сюди з обітниці. Мануел I наказав звести монастир ієронімітів: не більше вісімнадцяти ченців. У XVIII столітті вдарила блискавка; землетрус 1755-го обернув обитель на руїну, каплиця з мармуру й алебастру вціліла. 1838-го принц-консорт Фернанду II купив руїни, сусідній Замок маврів і навколишні землі. Перебудову вів гірничий інженер Вільгельм Людвіг фон Ешвеге. Палац ставили в 1842–1854 роках, майже закінчили 1847-го; Фернанду й Марія II самі втручалися в арки, ісламські мотиви й велике вікно головного фасаду — за зразком вікна конвенту Христа в Томарі. Після революції 1910-го королева Амелія провела в Пені останню ніч перед вигнанням. Фасади знову вифарбували в червоне й жовте наприкінці XX століття, коли зблякла фарба лишила стіни сірими. 1995-го культурний ландшафт Сінтри увійшов до списку ЮНЕСКО.
Замок маврів і колодязь Регалейри
Замок маврів звели на хребті в VIII–IX століттях, коли Сінтра була сільськогосподарським краєм Аль-Андалусу, якому потрібен був огляд долини. Після взяття Лісабона 1147-го залога здалася війську Афонсу Енрікеша. Нижче, у самому містечку, стоїть Національний палац — колишня резиденція правителів тайфи, від XII століття королівський дім. Це найощадніша середньовічна королівська оселя Португалії: у ній без довгих перерв жили від початку XV до кінця XIX століття. Дві конічні димарі кухні тримають силует площі. 1892-го Антоніу Аугушту Карвалью Монтейру купив сусідню кінту Регалейра у віконтеси з портуських купців. У 1904–1910 роках італієць Луїджі Маніні звів тут романтичний палац, каплицю й парк із гротами. У парку — Колодязь ініціації: перевернута вежа завглибшки близько 27 метрів, дев’ять ярусів спіральних сходів. З дна ведуть тунелі до озера й каплиці. Монтейру збирав у камені знаки, які читають як масонські й тамплієрські; сам колодязь лишається парковою спорудою, не храмом.
Дві гори, два храми
Ужгород зібрав на одній горі дерев’яну твердиню літопису, бастіони Другетів, унію 24 квітня 1646-го в церкві Юрія, єзуїтський храм 1640–1646 років, який став Хрестовоздвиженською катедрою, ротонду в Горянах і липову алею 1928-го над Ужем. Сінтра зібрала каплицю Пена, монастир ієронімітів, романтичний палац 1842–1854 років, мавританські мури VIII–IX століть, королівські димарі внизу міста й колодязь Регалейри 1904–1910 років. В обох місцях фортеця стоїть вище за житло, а головна історія міста сталася не на ринку, а в храмі на горі: в Ужгороді — унія в замковій церкві, у Сінтрі — каплиця, з якої виріс палац. Різниця в тому, хто добудовував руїну: греко-католицька єпархія зробила з ужгородського замку академію, Фернанду II — з монастиря Пена літню резиденцію.