Спочатку я чую її на кінчиках пальців — ледь помітне гудіння, ніби хтось торкається струни, якої ще немає на сторінці. Не нота в зошиті. Внутрішній звук, який з'являється, коли за вікном лежить срібний туман, а я ще не знаю, про кого саме буде наступна легенда.
Мелодія для пісні рідко приходить як готовий мотив. Частіше — як дихання: короткий вдих перед реченням, пауза там, де герой мав би зупинитися, але не зупиняється. Я записую не ноти — жест. Пальці стискають перо сильніше на одному слові, ніби воно тримає висоту звуку. Іноді достатньо одного такого слова, щоб у голові розгорнулася ціла фраза, яку ще не можна вимовити вголос.
Буває, що мелодія народжується з руху. Крок по мокрому каменю біля річки — і раптом у внутрішньому слусі з'являється ритм, який не схожий на марш. Він ковзає, затримується на півтакту, повертається назад, як вода, що обходить коріння. Тоді я розумію: пісня в легенді не супроводжує подію — вона її передбачає. Ще до того, як герой відкриє рот, я вже знаю, де в тексті буде піднесення і де — спад.
Інколи звук приходить архаїчним шепотом — один рядок, що живе в сцені, а не пояснює її: lînë tórellëa, ú-lindë calad. Я не розбираю його як формулу — відчуваю вагу. Два коротких відлуння, і між ними — простір, куди лягає решта пісні. Саме там, у цьому проміжку, народжується те, що пізніше стане співом у книзі «Завіса Срібного Туману»: не прикраса, а пам'ять.
Я навчилася не поспішати записувати мелодію одразу. Якщо звук прийшов — я лишаю його в тиші кімнати, де пишу, і дивлюся, чи повернеться він наступного ранку. Справжня пісня легенди не зникає після сну. Вона змінює температуру тексту: абзаци стають довшими або коротшими, речення починають дихати в такт. Техніка тут — лише слухання. Скільки складів у фразі, скільки пауз між образами — це і є перша партитура, ще до того, як з'явиться ім'я героя чи перша зустріч.
У книзі я часто повертаюся до одного принципу: пісня не пояснює міф — вона його тримає, коли проза вже не витримує напруги. Мелодія, що прийшла раніше за рядок, стає таким тримачем. Вона підказує, де легенда чесна, а де я намагаюся прикрасити те, що має залишитися гострим.
Можливо, найважливіше — не знайти ідеальну мелодію, а дозволити першому звуку залишитися незавершеним. Бо саме в цій незавершенності легенда ще дихає — і чекає, поки наступний рядок стане її продовженням, а не поясненням.