18 серпня 1993 року пожежа знищила дві третини Капелльбрюкке — дерев’яного критого мосту через Ройс у Люцерні. 14 квітня 1994-го міст знову відкрили. Довжина зараз близько 205 метрів; у XIV столітті він був довший — береги підсипали, і близько 1835-го відрізали приблизно 75 метрів. Так місто входить у розповідь не з листівки, а з дати, коли дерево горіло, а люди вже планували, як його підняти.
Люцерн стоїть там, де озеро Чотирьох кантонів (Фірвальдштеттерзее) переходить у річку Ройс. Над водою видно Пілатус і Рігі. Капелльбрюкке назвали від каплиці святого Петра на правому березі; південний кінець виходить до театру. Міст звели близько 1365-го як частину укріплень: він з’єднав старе місто на правому березі з новим на лівому й закривав підхід з озера. Перед ним у воду вбили палі, які не пускали чужі судна. Бруствер з боку озера вищий — міст був і стежкою, і стіною.
Посеред прольоту стоїть восьмигранний Вассертурм заввишки 34,5 м від землі. Вежу поставили приблизно на тридцять років раніше за міст: спочатку в’язниця, пізніше архів і міська скарбниця. Під дахом мосту в трикутних панелях висіли картини XVII століття — місцевий католик Ганс Генріх Веґманн малював сцени історії Швейцарії й Люцерна. До пожежі лишалося 147 з 158 оригіналів; після вогню зібрали рештки 47, повністю відновили 30.
Нижче за течією стоїть другий критий міст — Спроєрбрюкке. Його дотягнули до лівого берега близько 1408-го; назва від полови (Spreu): лише з цього, найнижчого, мосту дозволяли сипати її в Ройс. 1566-го повінь зламала проліт, і міст відбудували. У трикутниках під дахом — «Танець смерті» Каспара Меглінгера: цикл малювали в 1616–1637 роках, з 67 картин лишилося 45. Кожна рамка має вірші й герби жертводавців. Колишню Гофбрюкке з таким самим розписом у XIX столітті розібрали.
Недалеко від старого міста в скелі вирубали «Лева, що помирає» — рельєф за ескізом Бертеля Торвальдсена, який у 1820–1821 роках висік Лукас Агорн. Пам’ятник стоїть швейцарським гвардійцям, які 10 серпня 1792-го захищали Тюїльрі в Парижі: близько 760 загинули в бою або після здачі. Офіцер Карл Пфіффер фон Альтісгофен, що того дня був у відпустці в Люцерні, зібрав підписку на монумент. Марк Твен назвав камінь «найсумнішим і найтеплішим шматком скелі у світі».
Над дахами тягнеться Музеггмауер — мур близько 1400-го, завдовжки 870 метрів. Годинники однієї вежі б’ють щогодини на хвилину раніше за решту міста — старий привілей. На пагорбі над озером стоїть Гофкірхе святого Леодегара: 1633-го згоріла базиліка, почата ще в VIII столітті; нову звели в 1633–1639 роках. На Ройсі — єзуїтська церква: орден покликали 1573-го, храм почали 1666-го, освятили 1677-го — перша велика барокова церква Швейцарії на північ від Альп.
Мукачево лежить на Латориці, за 42 км від Ужгорода, на стику вулканічних Карпат і Закарпатської низовини. Латориця — 188 км, з них в Україні близько 157; вона тече до Бодрогу в басейні Дунаю. У «Діяннях угрів» Аноніма сказано: 896 року вождь Алмош узяв Мукачево й сорок днів святкував перемогу. 1376-го королева Єлизавета дала місту грамоту привілею й печатку зі святим Мартином, патроном міста.
Над містом на вулканічній горі висотою 68 м стоїть замок Паланок — близько 13 930 м², пам’ятка національного значення. У документах XI століття він уже є. Стефан I Святий зміцнив стіни; 1086-го половці обложили замок і не взяли. 1241-го військо Батия спалило місто, але фортецю знову не здобуло. У 1396–1414 роках тут сидів подільський князь Федір Коріятович: розбудував резиденцію й вирубав у скелі колодязь глибиною 85 м. Легенда каже, що воду допоміг знайти чорт за мішок золота, а лицар порадив пошити мішечок на дві монети — і з того часу вночі з криниці нібито чути виття. З 1633-го замок купив Юрій I Ракоці; династія тримала його до 1711-го.
Жужанна Лорантффі після 1648-го добудувала Середню й Нижню тераси. 1649-го в замку приймали послів Богдана Хмельницького. З 1685 по 18 січня 1688-го Ілона Зріні, вдова Ференца I Ракоці, тримала облогу австрійців Караффи. Син Ференц II знову взяв місто й замок у 1703-му; після Сатмарського миру 1711-го все відійшло Габсбургам. З 1782-го тут була політична в’язниця — понад сто років; серед ув’язнених — Михайло Бакунін. У липні 1847-го замок відвідав Шандор Петефі. Під час революції 1848-го в’язнів випустили й посадили «Дерево свободи» на бастіоні — воно стояло до 1960-го. З 11 грудня 1805-го до 10 березня 1806-го в Паланку ховали угорську Святу Корону. Унизу на площі стоїть Білий дім — колишній палац Ракоці, пізніше Шенборнів; тепер там художній інститут.
На Чернечій горі над Латорицею — Свято-Миколаївський монастир. За літописом, Коріятович поставив тут дерев’яну церкву й келії; документально обитель відома з XIV століття, а з 1491-го стала резиденцією закарпатських владик. 1661-го молдавський воєвода Костянтин Басараб дав гроші на перший кам’яний храм-ротонду. Нинішній корпус звели в 1766–1772 роках за проєктом Дмитра Раца, Свято-Миколаївську церкву — в 1798–1804-х. З 1664 до 1946-го тут жили василіяни. 11–12 листопада місто досі святкує день Мартина: ліхтарики, гуси й перша діжка молодого вина.
Люцерн зібрав дерево й мур над Ройсом: Капелльбрюкке з каплицею Петра, Вассертурм у воді, Спроєрбрюкке з танцем Меглінгера, Музеггмауер і лева в скелі за гвардійців 1792-го. Мукачево зібрало камінь над Латорицею: Паланок на вулканічній горі, колодязь Коріятовича, стіни, які тримала Ілона Зріні майже три роки, і монастир на Чернечій. Обидва міста тримають річку в центрі історії — але Люцерн пам’ятає пожежу 1993-го й картини Веґманна під дахом, а Мукачево — облоги XI–XVII століть, печатку Мартина 1376-го й липу 1848-го на бастіоні.