У 1227 році під Кременцем князь Мстислав Удатний розбив військо угорського короля Андраша II — перша достеменна писемна згадка міста стоїть саме на цій битві біля замку. Далі розповідь іде двома містами: Кременець на Замковій горі й Трієст на Адріатиці.
Кременець стоїть у північній Тернопільщині, біля підніжжя Кременецьких гір. Містом тече потік Ірва, який за кілька кілометрів впадає в Ікву. Над дахами піднімається Замкова гора — її ще називають горою Бони: 4 квітня 1536-го Сигізмунд I Старий передав замок із селами дружині Боні Сфорці, і двадцять років «сфорцової доби» зміцнили твердиню трьома вежами, мурами й гарматами. До наших днів збереглися башта з брамою та оборонні стіни; усередині колись стояли казарми, господарські споруди й порохівниці.
Зимою 1240–1241-го орда хана Батия не взяла фортецю на цій горі. У 1254-му місто витримало облогу Куремси, а близько 1259–1261-го на вимогу Бурундая оборонні споруди довелося розібрати. У другій половині XIV століття дерев’яно-земляні укріплення замінили кам’яним замком. Восени 1648-го козаки Максима Кривоноса шість тижнів тримали облогу: у жовтні твердиню здобули й зруйнували — з того часу її вже не відбудовували. На П’ятницькому (Козацькому) цвинтарі лишилися могили тих, хто гинув у боях 1648–1651 років за звільнення Кременця від польської влади.
Нижче гори розгорнувся інший Кременець — навчальний і бароковий. У 1731–1743 роках коштом Вишневецьких за проєктом Паоло Фонтани звели колегіум єзуїтів: костел Ігнація Лойоли й Станіслава Костки з трансептом і високою банею. На базі цього комплексу Тадеуш Чацький і Гуго Коллонтай у 1803–1805 роках відкрили Вищу Волинську гімназію; з 1819-го вона стала Волинським ліцеєм і діяв до 1833-го. Бібліотека налічувала понад п’ятдесят тисяч томів і близько півтори тисячі інкунабул; після повстання 1831-го зібрання й прилади забрали до новоствореного Київського університету. Місто на якийсь час називали «Волинськими Афінами».
На вулиці Юліуша Словацького, 16 стоїть класицистична садиба кінця XIX століття, де в 1810–1811 роках жив малий Юліуш Словацький; від 2004-го тут літературно-меморіальний музей, а на подвір’ї з 1969-го — мармурове погруддя роботи Василя Бородая. Дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста тримає інший шар — не бароко колегіуму, а місцеву теслярську мову. Богоявленський монастир виріс на місці колишнього реформатського комплексу за проєктом Антоніо Кастеллі. У 1991-му відновили Кременецький ботанічний сад, де стоїть пам’ятник ботаніку Віллібальду Бессеру; з 2001-го працює Кременецько-Почаївський історико-архітектурний заповідник. Звідси місто читається шарами: гора з брамою 1648-го, єзуїтська баня Фонтани, ліцей Чацького й будинок Словацького.
Трієст лежить на березі Трієстської затоки Адріатичного моря, у регіоні Фріулі-Венеція-Джулія. Римська колонія Tergeste з’явилася за Юлія Цезаря близько 51 року до н. е. Після воєн із Венецією, яка коротко окупувала місто в 1369–1372 роках, мешканці в жовтні 1382-го звернулися до Леопольда III Габсбурга: угоду підписали в церкві святого Варфоломія в селі Шишка (нині квартал Любляни). Відтоді місто довго лишалося австрійським портом із власною автономією.
З 1719 до 1891 року Трієст був вільним портом; за Марії Терезії почався розквіт. У 1857-му відкрили Австрійську Південну залізницю Відень–Трієст через Земмеринг — лінія тягнулася сотнями кілометрів углиб імперії, аж до Львова через Любляну, Відень і Краків. На північному сході звели Порто-Нуово. Головна міська сцена — площа П’яцца Уніта д’Італія: відкритий фасад ратуші дивиться просто в затоку, без будинків між каменем і водою. Штаб-квартира Italia Marittima з 1836-го стояла на розі тодішньої П’яцца Гранде й Саніта — тут збирали флот і пасажирів для далеких рейсів.
Найдавніше ядро — пагорб Сан-Джусто. Замок Сан-Джусто з XIV століття будували за наказом Фрідріха III для намісника; за мурами тепер музей зброї й вид на дахи й порт. Поруч базиліка Сан-Джусто того ж століття: на фасаді — велика готична розета, усередині — візантійські мозаїки XII–XIII століть із Богородицею та Христом зі святими Джусто й Серволо, покровителями міста. Нижче схилу — руїни римського театру. У затоці стоїть замок Мірамаре: білий неоренесанс на мисі, який Максиміліан Габсбург зробив своєю резиденцією перед мексиканською експедицією.
Після Першої світової війни Трієст увійшов до Італії (1920). У 1947–1954 роках існувала Вільна територія Трієст із зонами A і B; 26 жовтня 1954-го зону A з містом приєднали до Італії, а питання кордону остаточно закрив Озимський договір 1975-го. З центру на карст піднімається трамвай Трієст–Опічина — гібрид трамвая й фунікулера до Вілла-Опічина. У місті жили й писали Італо Звево та Джеймс Джойс; сербська православна церква Святого Спиридона на каналі тримає інший голос портової багатомовності поруч із католицькими фасадами. Трієст збирає затоку, пагорб Сан-Джусто, площу Уніта й Мірамаре в одну берегову лінію.
Кременець тримає висоту Замкової гори, браму після облоги 1648-го, колегіум Фонтани й ліцей Чацького. Трієст тримає угоду 1382-го з Габсбургами, вільний порт від 1719-го, площу Уніта над затокою й замок Мірамаре на мисі. Обидва міста читаються з підвищення: одне — з волинського каменя над Ірвою, друге — з адріатичного пагорба над портом. Різниця в тому, куди дивиться горизонт — у Кременецькі гори чи в відкриту Адріатичну затоку.