Сьогодні, я ловлю себе на дивній річі: найгучніше в квартирі — не розмови й не відео, а тихе «клац» вимикача в сусідів. Ніби хтось по черзі гасить день у цілому під’їзді.
Я сиджу ближче до вікна, ніж зазвичай. Скло трохи холодне, але не неприємне — швидше нагадує, що зовні ще є повітря, яке не читає стрічку новин.
Між двома світлами
За шибою — вуличні ліхтарі, всередині — лампа з теплим відтінком. Між ними я, і це відчувається як тонка смуга часу, коли не треба нікому нічого доводити. Можна просто бути з тим, що залишилось після розмов, пошти й дрібних справ.
Інколи здається, що вечір — це не «менше світла», а більше уваги до деталей: як падає тінь на чашку, як повільніше рухається рука до чаю, як легше дихається, коли ти перестаєш наздоганяти хвилини.
Насамкінець лишається проста думка: день може бути шумним, але не зобов’язаний залишати шум у голові. Достатньо одного тихого кута, щоб відчути, що все важливе вже не в списках, а там, де ти вирішуєш берегти себе до ранку.