Буває, я закриваю зошит і все одно чую крок у коридорі, якого там немає. Не страх — радше відлуння: історія вже пішла далі, ніж дозволяють мої речення, і хтось іде поруч. Так я вперше зрозуміла, що легенда не завершується на останній крапці. Вона чекає на крок читача.
Я не пишу «заповни прогалину» — я лишаю прогалину, як лишають порожній стілець біля вогню. У «Завісі Срібного Туману» є місця, де бракує слів — там надто багато тиші, щоб читач міг покласти власне дихання. Інколи я тримаю речення на півзвуку, як нитку срібла: ще трохи — і вона обірветься, але поки тримає — між пальцями відчувається вага чужого рішення.
Співучасник — не той, хто вгадує фінал. Це той, хто відчуває, що сцена сталася з ним, хоча його імені немає в тексті. Я пам’ятаю ранок, коли переписувала зустріч біля річки: вода була холодніша за слова, і я свідомо не назвала емоцію героїні — лише те, як вона торкнулася каменя. Після того лист від читача прийшов без питань — лише з одним реченням про власну втрату біля води. Легенда знайшла співучасника без дзеркала.
Є ритм, який я не контролюю до кінця: короткий абзац — довга пауза — образ, що повертається в іншому місці книги, ніби випадково. Laurëth i mornë — темна пісня — інколи з’являється в чернетці раніше, ніж я розумію, навіщо. Не як заголовок, а як подих між двома реченнями. Тоді читач не «слідкує за сюжетом» — він тримає той самий ритм усередині, і книга стає спільною кімнатою.
У серії про срібний туман я навмисно не закриваю всі двері. Деякі залишаються приотвореними — не з недбалості, а з поваги: правда міфу не любить остаточних підписів. Читач проходить крізь завісу і приносить із собою те, чого не було в моєму зошиті — запах дощу, старий страх, раптову радість. Без цього легенда лишається красивою схемою.
Можливо, найважливіша робота автора — не написати все, а вчасно замовкнути там, де читач уже почав говорити вголос, хоч і без звуку. І тоді легенда не закінчується — вона просто чекає наступного кроку, який ніхто не запише за нас двох.