З кухонного вікна видно небо лише смугою над дахом сусіднього будинку, зате на підвіконні третього поверху — чужий простір: керамічний горщик з м’ятою, засклений балкон і сірий кіт, який щодня сидить там, розклавши лапи вздовж чистого скла.
Він не дивиться на мене — дивиться на голубів, що збираються на карнизі нижче. Іноді одна пташка залітає ближче, і кіт робить короткий рух мордою, але не встає: наче знає, що скло між ними — закон, який не порушують. Я бачу це майже щоразу, коли мию посуд: чоловік зверху проходить повз кота, не торкнувшись його, і той лишається на місці.
У дворі хлопець крутить ключі на пальці й чекає, поки відчинять під’їзд; метал б’ється об каміння, і кіт трохи нахиляє голову — єдиний раз, коли він реагує на звук. Потім знову розпрямляється, і його хвіст лежить на підвіконні, як окремий предмет, не схожий на жодну пухнасту іграшку в магазині.
На їхньому склі залишився відбиток — чотири лапи й хвіст, ніби блідий малюнок, що повільно зникає по краях. Світло зміщується, пляма стає непомітнішою.
Я закриваю вікно, а він лишається там, між чужою м’ятою й своїми голубами. Хлопець з ключами вже зайшов у під’їзд, птахи розлетілись, і на підвіконні знову видно лише сіру шерсть і зелену м’яту в горщику.