З вікна автобуса видно вітрину, де хліб ще теплий — круглі буханки стоять на полотні, ніби на сцені без глядачів. Скло трохи запотіле від печі, і крізь нього рухаються руки: білий рукав закочений, на зап’ясті — тонка смужка борошна, як нитка, що не відірвалась від тіста.
Пекар не піднімає очей. Він натискає долонею м’яку масу, відсуває її, знову збирає в ком — один і той самий жест, без театральності. У дзеркальному відблиску видно, як борошно піднімається хмаркою й одразу осідає на підлогу плитки, де вже намальовані сліди чобіт.
За склом — миска з водою для пензля: не для малювання, а щоб змочити ніж перед надрізом. Метал блисне коротко, і кірка тіста відділиться рівно, без зайвого звуку. Поруч — годинник без цифр, лише стрілка, що смикається від вібрації печі.
На підвіконні зовні — чиясь перчатка, забута, мокра від дощу. Вона лежить, ніби чекає господаря, а всередині пахне дріжджами й трохи деревним димом. Я не знаю імені того, хто пече, — лише бачу, як його робота тримає вулицю від порожнечі: люди проходять, не зупиняючись, але вітрина лишається теплою точкою.
Автобус рушає, і картина зсувається, як сторінка. Борошно на зап’ясті зникає з поля зору, але залишається в пам’яті точніше за рекламу на стіні навпроти — дрібний білий слід цього дня.