Спочатку це схоже на зміну дихання в темній кімнаті: рядок ніби лишається тим самим, а насправді вже йде іншим кроком. Я помічаю цю мить не очима, а тишею між словами — саме там легенда починає обертатися повільніше, глибше, з новою вагою.
Мені важливо не вирівняти все під один рівний подих. У міфі рівність не завжди правдива; інколи сцена просить короткого зламу, інколи — довшого вигину, як гілка під снігом. Тоді фраза перестає бути лише фразою і стає переходом: від пам’яті до передчуття, від світла до туману.
Коли в легенді з’являється інший ритм, я відчуваю його тілом тексту. Одне слово може стати занадто легким, якщо поруч немає мовчання; інше — надто важким, якщо йому не дати місця. Тому я слухаю не тільки звук, а й паузу після нього: саме там народжується справжній обрис сцени.
Може, саме так легенда і стає живою: коли не боїться змінити дихання, аби зберегти правду сцени. І тоді вже не я тримаю її в руках, а вона тихо тримає мене — своїм ритмом, своїм срібним мовчанням, своїм невидимим продовженням.