Іноді пустеля поводиться так, ніби в ній схована мідна струна: крок — і пісок не просто осідає, а відповідає низьким гулом. Це явище називають співучими або гудучими пісками.
Щоб звук з’явився, зерна мають бути сухими, досить однаковими за розміром і рухатися разом по схилу. Коли така маса піску зсувається, окремі зернини починають тертися й вібрувати в унісон — тоді й народжується гул або свист, який чути здалеку.
Після дощу або за надто м’якого піску звук зникає: волога зчіплює зерна, і вони вже не «співають». Саме тому це не щоденна властивість будь-якої дюни, а рідкісний збіг форми, сухості та руху.
У старих легендах такий звук пояснювали простіше й страшніше: нібито під піском живуть невидимі мешканці пустелі або прокидається давня пам’ять землі. Людина завжди спершу чує диво, а вже потім шукає механізм.
Найцікавіше тут саме це подвійне відчуття: фізика ніби розбирає містерію на частини, але звук від цього не стає менш дивним. Пісок лишається піском, та в потрібну мить він раптом поводиться як інструмент.