У вухах лишається тонкий дзвін — не від дзвону, а від того, як повітря збирається в кімнаті перед світанком. Пальці ще не торкнулися струни, а вже відчувається, куди піде перша нота: вниз, до землі, чи вгору, до місяця, що щойно з’явився за краєм вікна.
Я пишу пісні не з нотного стану. Стан приходить пізніше — коли слова вже лягли на пергамент і виявилося, що вони просять ритм. Мелодія народжується з тіла: з видиху, який затримується на півтакту; з кроку по мокрому моху; з того, як серце згадує страх і відпускає його в одному русі. Інколи це лише два звуки — інтервал, який не можна пояснити теорією, бо він належить не вухам, а пам’яті.
Буває, мелодія приходить як запах: срібна іржа на ключі, теплий віск свічки, дощ на камені біля порога. Тоді я не записую ноти — я записую жест, який пізніше рука повторить на струні. Слова кельтсько-синдаринською з’являються вже після, ніби вони були приховані в тій самій вібрації й чекали, поки український текст відкриє двері.
У книзі «Завіса Срібного Туману» є місця, де спів не декларується — він просочується між абзацами. Коли я перечитую главу про туман над річкою, чую не партитуру, а повільне наростання: спочатку тиша, потім один довгий звук, ніби місяць торкається води. Саме так я розумію, чому книга в назві тримає «спів»: не як жанр, а як стан, у якому легенда стає чутною шкірою.
Якщо мелодія не приходить, я не змушую її. Сідаю біля вікна і слухаю, як у лісі змінюється тембр ночі. Часто достатньо одного звуку — каплі, кроку, далекого птаха — і рядок сам знаходить свою висоту. Пісня тоді не «складена», а знайдена, як стежка під снігом.
Можливо, найчесніша мелодія — та, яку неможливо повторити вчорашнім голосом. Лише залишити слід у тексті й дозволити наступному ранку прозвучати інакше.