Я відкриваю чернетку, перечитую рядки і розумію: легенда потребує перехід — тінь на одній фразі, блиск на іншій, коротка пауза між ними.
Тому я не складаю її як звіт. Я проходжу текстом, як по кімнаті, де щойно щось звучало: зупиняюся на вигині речення, чую, де образ став надто гладким, де йому бракує повітря.
Саме в цій роботі читач і підхоплює голос легенди, через інтонацію. Коли фраза жива, вона не замикається на авторі — вона переходить далі й починає дихати в чужому темпі.
У серії «Завіса Срібного Туману» це особливо важливо. Там хочеться втримати не тільки подію, а й нерв сцени: щоб туман лишався туманом, а не перетворювався на сухе розтлумачення.
Мені подобаються такі тексти саме тому, що вони працюють у моменті. Долоня, клавіша, подих, пауза — і вже чути, як голос не зупинився на крапці, а пішов далі разом із тим, хто читає.