907 року в договорі князя Олега з греками вперше названо Чернігів. Місто вже тоді стояло при впадінні Стрижня в Десну, на правому березі великої річки. З цієї літописної дати воно входить у розповідь не як «старе взагалі», а як столиця князівства, яке в XI–XIII століттях сягало далеко за межі нинішньої області — до Мурома, Рязані й частини земель, що пізніше увійшли в інші держави.
У княжу добу центр лежав на плато між Десною й Стрижнем. Там був дитинець із княжим двором, поруч — окольний град і район Третяк, де жили купці й ремісники; над річкою тягнувся торговий Поділ. Кожна частина мала свої вали. Першим чернігівським князем став Мстислав Володимирович, брат Ярослава Мудрого: він збудував новий кам’яний двір і заклав Спасо-Преображенський собор. Собор лишився однією з найдавніших монументальних кам’яних будов України. Після Мстислава місто тримали Ярослав, а потім Святослав Ярославич — родоначальник місцевої династії Святославичів.
Сьогодні дитинець називають Валом. Над схилом до Десни стоять гармати, а в заповіднику «Чернігів стародавній» збирають храми й залишки княжої столиці в один маршрут. Поруч зі Спаським собором — Борисоглібський: ще один кам’яний храм княжої доби на тому ж плато. На колишньому Торгу посаду стоїть П’ятницька церква кінця XII — початку XIII століття: після війни її відновив Петро Барановський. З Валу видно, як річка тримає місто знизу, а куполи — згори; на самому Валу росте багатовіковий дуб, який місцеві давно зробили орієнтиром прогулянки. Неподалік, дугою над заплавою Стрижня, піднімаються Болдині гори — пагорби висотою 20–35 метрів. Тут здавна селилися люди; тут же Антоній Печерський викопав печери, з яких виріс Іллінський монастир. Під землею — ходи й келії, над землею — схил до річки й вид на місто, яке виросло з того самого плато.
У XVII–XVIII століттях Чернігів знову зібрав освіту й камінь. Архієпископ Лазар Баранович переніс сюди друкарню з Новгорода-Сіверського й зібрав літературно-мистецький гурток: серед його кола були Іоанікій Галятовський, Антоній Радивиловський, поет Іван Величковський, гравери Леонтій Тарасевич та Іван Щирський. Коштом гетьманського уряду й козацької старшини відновили й перебудували храми в бароковому стилі. 1700 року відкрили Чернігівський колегіум — один із головних осередків освіти Гетьманщини. 1715-го з’явилася Катерининська церква; у місті лишився й будинок полкової канцелярії, відомий як будинок Якова Лизогуба. 1783 року через Стрижень перекинули Красний міст — один із перших великих мостів Чернігова. На Болдиних горах і в центрі стоять Троїцький собор і Єлецький монастир — місця, де княжа й козацька доби читаються поруч.
56 року до н. е. в Луцці зустрілися Юлій Цезар, Помпей і Марк Ліциній Красс і закріпили Перший тріумвірат. Місто тоді вже було римською колонією: римляни закріпилися тут із 180-х років до н. е., а до того на цій рівнині Тоскани жили етруски. З римського часу в центрі лишився овал: на місці амфітеатру II століття н. е. стоїть П’яцца делл’Анфітеатро. Кільце будинків повторює еліпс арени; на площу ведуть чотири проходи в кутах овалу, а в центральній плитці викарбувано хрест, промені якого вказують на ці чотири входи. Ідеш між вікнами й крамницями — і розумієш, що під ногами колишня арена.
Лукка довго тримала незалежність. Республіку проголосили 1160 року. У 1314-му її ненадовго взяла Піза під Угуччоне делла Фаджіолою; уже 1316-го владу перебрав Каструччо Кастракані й до 1328-го зробив Лукку сильною державою центральної Італії. Пізніше вплив тримав рід Гуініджі, а в 1400–1430-х — сеньйор Паоло Гуініджі. Від тієї доби лишилася вежа Гуініджі: 45 метрів, 230 сходинок і дуби на верхньому майданчику. З неї видно дахи всередині мурів і рівнину навколо. Собор Сан-Мартіно заклали ще в VI столітті; сучасний романський вигляд він отримав у XI–XIII століттях. Усередині зберігають Вольто Санто — дерев’яне розп’яття, навколо якого століттями будували культ міста. На площі форуму стоїть Сан-Мікеле-ін-Форо з багатоярусним фасадом; ближче до півночі — базиліка Сан-Фредіано з мозаїкою на апсиді й мощами святої Зіти, місцевої святої XIII століття.
Найдовша лінія Лукки — мури. Сучасне кільце зводили з 7 травня 1504-го до 1648-го; довжина близько 4 кілометрів 223 метрів. Після Нікосії на Кіпрі це друге за розміром повністю збережене ренесансне кільце стін у Європі. На відміну від багатьох тосканських міст, Лукка не розібрала укріплень під бульвари: з XVI століття їх можна обійти зверху пішки або на велосипеді. З бастіонів видно рівнину, а всередині кільця лишається компактний центр із вежами, площами й вузькими проходами. На П’яцца Наполеоне стоїть Палаццо Дукале; сад Палаццо Пфаннер із статуями відкритий з боку мурів. У XVIII столітті тут народився віолончеліст Луїджі Боккеріні, у XIX — Джакомо Пуччіні. Місто тримає їхні імена поруч із собором і мурами, а не замість них.
Чернігів зібрав літопис 907-го, Спаський собор Мстислава, Вал над Десною, Болдині гори з печерами Антонія й колегіум 1700-го. Лукка зібрала тріумвірат 56-го року до н. е., овал амфітеатру, вежу Гуініджі з дубами, Вольто Санто в Сан-Мартіно й кільце мурів 1504–1648 років. Обидва міста тримають висоту в центрі карти — але Чернігів пам’ятає княжий дитинець над річкою, а Лукка — прогулянку по ренесансних стінах навколо римського овалу.