У 1825 році архітектори Франческо Боффо, Авраам Мельников і Потьє спроєктували сходи, які мали з’єднати центр Одеси з гаванню. Через дванадцять років інженери Аптон і Ю. Морозов почали будівництво. Князь Михайло Воронцов наказав ставити їх у подарунок дружині Єлизаветі. Місту це коштувало близько 800 тисяч карбованців. Сьогодні ці сходи звуть Потьомкінськими. Зверху від них лежить Приморський бульвар.
Приморський бульвар і Єні-Дунья
Бульвар тягнеться від колишньої Старої біржі до Воронцовського палацу. Забудована лише одна сторона. Друга — зелений схил до порту. У XIX столітті він мав кілька імен: Новий, Приморський, Міський, Миколаївський. Після 1944-го знову закріпилася назва Приморський.
Під алеями — старший шар. Під час реконструкції 2008 року археологи Одеського археологічного музею відкрили залишки давньогрецького поселення VI–V століть до нашої ери. Розкопки не засипали: їх накрили скляним куполом. Античне поселення стоїть просто неба посеред пішохідної осі міста.
З середини XV століття ця висота над Хаджибейською затокою була під османами. У 1764 році тут почали ставити фортецю Єні-Дунья — від місця нинішнього Воронцовського палацу приблизно до середини бульвару. Після Яського миру 1791 року землі між Південним Бугом і Дністром відійшли до Російської імперії. Фортецю модернізували під керівництвом Франца де Воллана, а коли кордон відсунувся до Дунаю, військовий сенс зник. На її місці розстелився бульвар.
У 1827 році за проєктом Боффо на краю пагорба постав Воронцовський палац у стилі ампір — там, де колись була Єні-Дунья, а ще раніше — грецьке поселення. З тераси видно затоку. Колонада тримає лінію бульвару з боку моря.
Потьомкінські сходи і Дюк
Спочатку сходи називали Гігантськими, Рішельєвськими, Бульварними. Вони спускаються до порту й Морського вокзалу: зараз 192 сходинки і десять прольотів, довжина 142 метри. Спочатку сходинок було рівно двісті; вісім засипали при розширенні порту й Приморської вулиці. Нижня частина ширша за верхню — 21,7 м проти 12,5 м: зверху сходи здаються рівної ширини, знизу — довшими, ніж є.
Конструкція — вапняковий клин на дерев’яних палях із галереями всередині. У 1933-му вапняк замінили рожево-сірим гранітом. Всесвітню славу сходи отримали після фільму Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін» 1925 року: сцена з дитячим візком, що котиться маршами, зробила місце кіноіконою ще до того, як туристи почали рахувати сходинки.
Над верхнім маршем стоїть пам’ятник Дюку де Рішельє — Арману Емманюелю дю Плессі, першому градоначальникові Одеси початку XIX століття. Бронзова фігура дивиться в бік порту: бульвар — пауза, сходи — жест до води. Поруч із сходами працює фунікулер: той самий перепад висоти можна проїхати, не рахуючи маршів. Одеський старожил Михайло Дерибас писав, що сходи поставили «на тому місці, де була стежина» — шлях від бульвару до моря існував ще до каменю Боффо.
Бухта Ла Конча і гора Ургуль
Сан-Себастьян, офіційно Donostia / San Sebastián, лежить на узбережжі Біскайської затоки, за двадцять кілометрів від французького кордону, у провінції Гіпускоа. Баски звуть себе donostiarra. Обидві назви міста — баскська й іспанська — означають святого Себастіана.
Місто зібране навколо бухти Ла Конча. На східному кінці бухти, між старим містом і Пасео Нуево, піднімається гора Ургуль — 123 метри. З XII століття вона була оборонним пунктом. На вершині стоїть замок Мота: казарми, склади, каплиця. У 1950-му додали дванадцятиметрову скульптуру Христа. Гора брала участь в облозі 1813 року й у карлістських війнах; у 1924-му військовий комплекс продали міській раді. Сьогодні Ургуль — зелений простір із променадами й видом на бухту; у твердині — музей історії, пов’язаний із Сан-Тельмо.
У старому місті біля підніжжя Ургуля розкопки в монастирі Святої Терези показали римські шари близько 50–200 років н. е. Місто отримало фуеро від короля Наварри Санчо VI у 1181 році; у 1200-му його взяла Кастилія. З початку XIII століття до ядра біля Ургуля селилися гасконці з Байонни — вони лишили слід у мові й укладі портового міста. Сьогодні старе місто тримає вузькі вулиці під горою, а бухта Ла Конча відкриває півколо пляжу між Ургулем і мисом на заході.
Мірамар і Гребінь вітру
Над Ла Кончою стоїть палац Мірамар. Його замовила королева-регентка Марія Христина Австрійська англійському архітекторові Селдену Ворнуму. Проєкт 1889-го, завершення — 1893-й. Ділянку купили у графа Моріани: там раніше був монастир Сан-Себастьян Ель-Антіґо. Королівська родина літувала тут через морські купання — зв’язок міста з двором почався ще з Ізабелли II. Після смерті Марії Христини палац успадкував Альфонсо XIII; у 1972-му міська рада викупила маєток. Сади відкриті для публіки.
На західному кінці бухти, біля пляжу Ондаррета, у 1976 році завершили Гребінь вітру — Haizearen orrazia / Peine del Viento XV. Три сталеві скульптури Едуардо Чильїди, кожна близько десяти тонн, вмуровані в скелі Кантобрійського моря. Архітектурну раму зробив Луїс Пенья Ганчегі. Поруч — оглядовий майданчик із «дихаючими» отворами, через які хвиля викидає повітря й воду.
Два жести до моря
Одеса з’єднує бульвар і порт одним каскадом сходів: зверху — Дюк і колонада Воронцова, знизу — гавань. Сан-Себастьян тримає бухту між Ургулем і Гребінцем вітру: з одного боку замок і старе місто, з другого — сталь у скелях. В обох випадках місто не ховає воду за будівлями — воно ставить на краю пагорба або скелі жест, який видно здалеку. Різниця в матеріалі й столітті: вапняк і граніт Одеси проти сталі Чильїди, кіносцена 1925-го проти скульптури 1976-го. Логіка та сама — спуск або вихід до моря, де місто стає берегом.