18 жовтня 1672 року під деревом «Золота Липа» на дорозі з Бучача на Соколів підписали мир між Османською імперією й Річчю Посполитою. Султан Мехмед IV тоді тримав тимчасову резиденцію в бучацькому замку. Липа частково стоїть досі. З цього місця місто входить у розповідь не зі схилу «взагалі», а з дати, коли кордон провели по Стрипі.
Бучач лежить у меандрі Стрипи: річка обходить місто обручем. Перша згадка — 1260 рік, коли Бартош Папроцький називає кам’янецького старосту Гаврила Бучацького. Магдебурзьке право місто отримало 1393-го й повторно 1515-го від Сигізмунда I. На правому березі, біля вулиці Замкової, на скелястій височині стоять руїни замку. З трьох боків схили обриваються до потоку, що впадає в Стрипу. Письмова згадка про твердиню — 1373 рік: дідич Міхал Абданк видав грамоту на розбудову замку, костелу й католицької парафії. Сучасні мури — переважно середина XVI століття, після перебудов Бучацьких-Творовських; у 1580-х фортецю знову зміцнили. Стефан Потоцький і Марія Могилянка близько 1620-го добудували південну частину й дві напівкруглі бастеї. Товщина мурів сягала чотирьох метрів.
1648-го козацько-селянські загони замок не взяли: обороною керував Ян Потоцький. 1672-го османсько-татарське військо зруйнувало частину міста; за легендою, кордон по Стрипі поділив Бучач на східну, турецьку, й західну, польську, частини майже на одинадцять років. 1676-го бейлербей Дамаску Ібрагім-паша на прізвисько «Шейтан» здобув і сильно зруйнував замок і житлові будинки. До 1684-го твердиню відбудували. Француз Далейрак, придворний Яна III Собеського, описав тоді кілька високих поверхів, грубі мури над стрімкою горою, ґанки на подвір’ї й водограй із холодною джерельною водою. У XIX столітті замок уже не був потрібен як фортеця: каноніки Павло й Каєтан Потоцькі продали його, і мури розібрали на камінь. 1812-го з останньої спостережної вежі на горі Федір звели класицистичну каплицю-гробницю на міському цвинтарі.
У центрі стоїть ратуша середини XVIII століття. Її звели близько 1750–1751 років у стилі рококо: архітектор Бернард Меретин, скульптор Йоган Георг Пінзель, фундатор Микола Василь Потоцький. Легенда каже, що Потоцький хотів вежу вищою за львівську Вежу Корнякта. На фасаді Пінзель поставив алегоричні фігури; після пожежі 29 липня 1865-го, коли згоріло 220 будинків — ратуша, монастир із бібліотекою, церква, костел, синагога й архіви магістрату, — вежу вкоротили, а скульптури постраждали. Тоді ж, у 1750-му, на дорозі з’явилася «фігура» святого Яна Непомука, 1751-го — Богородиці. Василіянський монастир Воздвиження Чесного Хреста мурували в 1751–1770 роках; 1754-го король Август III Фрідріх підтвердив василіянський колегіум.
На вулиці Святого Миколая, 8, стоїть найдавніший мурований храм міста — церква святого Миколая, освячена близько 1610-го. Фундатори — Марія Могилянка й Стефан Потоцький; їхній шлюбний герб досі над дверима. Храм триконховий, за зразком буковинських церков; у вікнах під час облог були бійниці. Іконостас першої половини XVIII століття різали жовківські майстри — за однією версією, Василь Петранович із учнями в 1744–1749 роках. Ікону Богородиці XVI століття, яку Могилянка привезла як опікунку, пізніше вбрали в срібні шати коштом Миколи Василя Потоцького; де вона зараз — невідомо. У цьому ж місті народився Шмуель Йосеф Чачкес — пізніше Аґнон. 1966-го він отримав Нобелівську премію з літератури; Бучач упізнається в «Простій історії» й «Нічному постояльці» після його приїзду 1929-го й останнього візиту 1930-го.
22 травня 1011 року імператор Генріх II грамотою передав єпископам Бріксена маєток Вельдес — так уперше названо замок над Бледським озером. Це найдавніший замок Словенії в документах. Він стоїть на скелі близько 130 метрів над водою, 599 метрів над рівнем моря. Найстаріша частина — романська вежа; пізніше додали вежі й ренесансні корпуси навколо двох дворів, з’єднаних сходами. Каплицю у верхньому дворі звели в XVI столітті й близько 1700-го розписали ілюзіоністичними фресками. Через рів і досі лежить підйомний міст. Єпископи Бріксена тримали замок вісім століть; після битви в Сухих Крутах 1278-го край перейшов до Рудольфа I, далі — до Габсбургів.
Озеро льодовиково-тектонічне: 2120 метрів завдовжки, 1380 завширшки, найбільша глибина 29,5 м, площа близько 1,45 км², висота дзеркала 475 м. Воно лежить у підніжжі плато Поклюка, за 45 км на північний захід від Любляни. Посередині — єдиний острів Словенії. На ньому стоїть паломницька церква Вознесіння Діви Марії. Сучасний вигляд вона отримала наприкінці XVII століття; у пресвітерії лишилися готичні фрески близько 1470-го. Вежа — 52 метри. Баркові сходи 1655 року ведуть до дверей майже сотнею кам’яних сходинок. Нареченому досі кажуть винести наречену на руках до порога, а всередині подзвонити в дзвін і загадати бажання. На острів возять плетни — плоскі дерев’яні човни, якими гребуть стоячи; право перевозити паломників тримають спадкові човнярі.
1858 року швейцарський лікар Арнольд Ріклі відкрив у Бледі перші лікарні: лікував мігрень, тиск і суглоби повітрям, світлом і купанням. Звідси пішла слава курорту XIX століття; пізніше звели Гранд-готель «Топлиці». Вілла на березі була літньою резиденцією Карагеоргієвичів, потім Йосипа Броз Тіто. На озері чотири рази проводили чемпіонат світу з академічного веслування — 1966, 1979, 1989 і 2011. Над містом стоїть храм святого Мартина. Зимові траси й стежки до національного парку Триглав лишилися поруч, але центр історії Бледа все одно тримається на скелі 1011-го й на острові зі сходами 1655-го.
Бучач зібрав замок над Стрипою, ратушу Меретина й Пінзеля, Миколаївську церкву 1610-го й липу 1672-го на дорозі до Соколова. Блед зібрав грамоту Генріха II, замок на 130-метровій скелі, плетну й церкву з майже сотнею сходинок посеред озера. Обидва міста тримають воду в центрі карти — але Бучач пам’ятає поділ по річці й пожежу 1865-го, а Блед — дзвін на острові й вісім століть бріксенських єпископів над Юлійськими Альпами.