З вікна кухні видно не вулицю, а дворик — вузький, як коридор між будинками. Над ним, на рівні третього поверху, натягнута мотузка: біла сорочка, рушник із сірими смугами, дитячі шкарпетки, що виснуть парою, ніби малі прапорці.
На сусідньому балконі жінка затискає прищепку зубами, а руками розправляє мокру тканину — вода капає вниз і зникає в асфальті, де вже темні плями. Вона не дивиться на мене: для неї це звична робота, як дихання. Я чую, як метал прищепки клацає об дріт.
У дворі хлопчик ганяє м’яч у стіну, але м’яч відскакує в бік пральної корзини, і гра зупиняється сама. На підвіконні в мене — склянка з водою для квітки, на її — миска зі шкурками картоплі для птахів..
Вітер піднімає край простирадла, і на секунду видно синю вишивку на куті — хрестик, зроблений давно, нерівний, живий. Потім тканина знову прилипає до сорочки сусідки, і дворик стає суцільним білим полотном між двома вікнами.
Я відходжу від скла, а мотузка лишається там — рівна лінія, на якій сушиться чийсь день. Білизна просто висить, поки не стане сухою, і хтось забере її назад у шафу, де запах сонця змішується з запахом порошка.