1669 року Глухівська рада обрала гетьманом Дем’яна Многогрішного, а резиденцією Лівобережжя став Батурин на лівому високому березі Сейму. Фортецю тут заклала ще 1625-го коронна адміністрація: землю отримав Олександр Пясечинський, а місто з замком звів Матвій Стахурський. За Многогрішним тут жили Іван Самойлович та Іван Мазепа: у місті збиралися старшинські ради, стояла гвардія, працювали Генеральна військова канцелярія й Генеральний військовий суд. Столиця трималася на цитаделі мису — вал, гармати, дерев’яні укріплення над річкою. Окремо, у Гончарівці, Мазепа звів укріплений палац: його спалили разом зі столицею 1708-го.
2 листопада 1708 року, за юліанським календарем, війська Олександра Меншикова взяли Батурин. Місто спалили, частину гарнізону й мешканців убито; палац Мазепи, млини й склади згоріли, гармати вивезли. Цю дату називають Батуринською трагедією. Дім генерального судді Василя Кочубея на фортечному валу вцілів: пізніше в ньому був склад, тепер — музей заповідника «Гетьманська столиця». 2004-го на стрілці мису поставили пам’ятник жертвам трагедії.
У 1995–2008 роках археологи Чернігівського колегіуму під керівництвом Володимира Коваленка розкопали замок на мисі. 2008-го, за указом 2007 року, тут звели архітектурно-меморіальний комплекс Цитаделі: об’єкти стоять на історичних місцях, але це реконструкція образу початку XVIII століття, не автентичні стіни 1708-го. Сухий рів глибиною понад сім метрів відділяє замок від міста; через нього перекинуто міст до головної проїзної башти заввишки 29 метрів. Північна й південна башти фланкують оборонну стіну з гонтом. Усередині — гетьманський будинок «на дві половини», скарбниця за зразком прилуцької полкової й криниця глибиною 29 метрів. На території цитаделі відтворено дерев’яну церкву Воскресіння Господнього: 14 листопада 2008-го її освятили, а в крипті поховано останки захисників і мешканців, знайдені археологами.
У другій половині XVIII століття Батурин знову став резиденцією — уже Кирила Розумовського. З 1794-го він жив тут постійно й замовив палацово-парковий ансамбль шотландському архітекторові Чарлзу Камерону. Будівництво вели в 1799–1803 роках: класичний корпус на Набережній, 1, флігелі, липові алеї далі від старого міста. 1803-го гетьман помер. Його поховали у кам’яній Воскресенській церкві на вулиці Партизанській, 12 — окремо від дерев’яного храму на цитаделі. Церкву освятили восени 1802-го: хрещата в плані, з тосканськими портиками й масивною банею. 1805-го над склепом поставили мармуровий надгробок роботи Івана Мартоса. Улітку 1927-го склеп незаконно розкрили; 2013-го на місці оригіналу встановили мармурову копію. 1824-го пожежа знищила майже всі інтер’єри центральної зали палацу Камерона. Сьогодні палац, цитадель, дім Кочубея й Воскресенська церква стоять в одному заповіднику: столиця XVII століття, руїна 1708-го й класичний палац останнього гетьмана читаються з одного берега Сейму.
Ґданськ тримає порт на Мотлаві. На кінці вулиці Широкої стоїть Журав — водяна брама й портовий кран. Перша згадка про дерев’яний механізм на цьому місці — 1367 рік; після пожежі 1442-го в 1442–1444 роках звели муровано-дерев’яну споруду з двома цегляними вежами. Усередині — пари ходових коліс: четверо людей могли підняти близько двох тонн з палуби. Це найбільший збережений середньовічний портовий кран Європи. У XIX столітті ним уже майже не вантажили кораблі; 1945-го дерев’яну частину спалили, мури лишилися. У кінці 1950-х Журав відбудували; тепер це філія Національного морського музею.
Від Журава вулиця Маріацька веде до базиліки Внебовзяття Пресвятої Діви Марії — цегляної готики 1343–1502 років, однієї з найбільших цегляних церков Європи. Вежа й наріжні башточки тримають панораму Головного Міста. Усередині лишилися середньовічні твори: вівтар Коронування Марії, Гданська Прекрасна Мадонна, астрономічний годинник. На Довгому Ринку стоїть фонтан Нептуна: статую встановили 1633 року. Поруч — ратуша Головного Міста й Двір Артуса. Назву двір узяв від легенди про короля Артура: тут збиралися купецькі братства Ганзи, у залі висіли корабельні моделі й стояли печі з гданського фаянсу. Будівлю спалили 1945-го й відновили за давніми промірами. Зелена й Золота брами замикають вісь Королівського тракту. Бурштин тут був товаром, не метафорою: ним торгували в порту й досі торгують на Маріацькій.
У вересні 1939-го війна для Польщі почалася з обстрілу Вестерплатте в Гданській затоці. 1945-го Головне Місто згоріло майже вщент; фасади Довгого Ринку й Маріацької — повоєнна відбудова. На території колишньої Ленінської верфі 1980 року страйк породив «Солідарність». 16 грудня 1980-го біля другої брами верфі відкрили пам’ятник загиблим робітникам грудня 1970-го: три сталеві хрести заввишки близько 42 метрів, з якорями. Автори — Богдан Петрушка, Веслав Шишляк, Войцех Моквінський і Яцек Кренц. Це був перший у країні соцтабору монумент жертвам комуністичного насильства, поставлений ще до зміни влади. Ворота верфі й три хрести стоять окремим маршрутом від Журава, але в тій самій біографії портового міста.
Батурин зібрав гетьманську столицю 1669–1708 років, трагедію 2 листопада 1708-го, відбудовану цитадель 2008-го з дерев’яною церквою й криптою, дім Кочубея, кам’яну Воскресенську церкву 1802-го й палац Камерона 1799–1803 років над Сеймом. Ґданськ зібрав Журав 1442–1444 років на Мотлаві, Маріацьку базиліку, Двір Артуса, Нептуна 1633-го, Вестерплатте 1939-го й три хрести 16 грудня 1980-го. Одне місце тримає мис над річкою, де столицю спалили й потім зібрали знову в заповідник; друге — кран над водою й хрести біля верфі, які після руїни також довелося ставити наново.